Ирій

Перу відомого українського письменника Володимиpа Дрозда (1939—2003) належить багато творів, які різняться за тематикою, настроєм та звучанням. Багатоликий Дрозд не вписується ні в які схеми, для нього не існує ніяких стереотипів. Автор вражає поєднанням фольклору з фантастикою, реальності з химерою, будь то лірична повість «Ирій»; яка нагадує, що ми всі родом з дитинства, або гротескний, повний сарказму твір «Самотній вовк». Оповідання Дрозда викликають у читача сплеск емоцій, оскільки письменн...

Рейтинг LiveLib

3,9

18 оценок

5
28%
4
44%
3
28%
2
0%
1
0%

Ваша оценка

Прочитали 19Хотят прочитать 12

Рецензии

Kumade24 ноября 2021 г.
Справа перевертня живе й перемагає
Протиречне ставлення до повісті. Не можу сказати, що вона мені не сподобалася, так само й звинуватити в тому, що не зачепила. Повість лишає стійкий післясмак і мимоволі повертаєшся до деяких моментів, знаходячи несподіванні збіги. А чи збіги –невідомо.
► Те, що головний герой носить прізвище Шишига, такий задум автора. Шишига – злий дух у слов'янській міфології, небезпечний для жінок. Звідси претензії Андрія на «альфа-самцовість», хоч його залицяння спрямовані на отримання інших зисків із бажанням за будь-якого розкладу залишатися у виграші.
► Те, що він поступово жертвує всім добрим усобі, якого і так небагато - це схоже на його улюблені піддавки, з яких він ніби дає сеанс одночасної гри в реальному житті. Про це автор також каже.
► Та чи випадково він селиться на Нивках, у місцевості, що колись називалася Вовча Гора – про це жодного слова. Я не відаю, чи знав про це автор, але він не піддався спокусі про це хоч мимохіть згадати. Проте я пам'ятаю, що під час мого дитинства, коли писалася повість, вулиця Естонська, що перетинає центральну нивську магістраль, вулицю Щербакова (у повісті Новогастомельське шосе), ще називалася Вовчогірською.
► Чи випадкова алюзія зі «Степовим вовком» Гессе або з «Будинком на набережній» Трифонова? Мабуть так і було. Але те, що загиблий колега і земляк Шишиги, саме той, що передав йому естафету «вовкодухості», Харлан, тезка героя «Кінця вічності» Азимова - явно збіг. Хоч паралель між бажанням одного зруйнувати налагоджену систему, а в іншого підім'яти її під себе провести можна.
Як бачите, багато нюансів постфактум, але давайте по порядку. Отже, Петро Харлан, який самопроголосив себе помічником директора проектної контори, несучись сходами до керівництва, перетинається і прикладається скронею до мармурової сходинки. З останніх сил він підсуває теку Шишизі, що саме підбіг, в якій попри те, що вона виявилася порожньою, вбачається символічна естафета. Шишига ніби стає Харланом: вселяється до його квартири (саме тої, на Нивках), успадковує щоденникові записи, меблевий гарнітур, жінок, що можуть виявитися корисними, непомірні амбіції і... вовчий початок. З цього моменту в Андрієві ніби три істоти: він сам, небіжчик Петро і вовк, що, фігуральний удень, вночі здобуває плоть і кров. Причому вовка поступово стає дедалі більше. Бувають у нього і цілком людські проблиски, на кшталт того, щоб відвезти гроші за меблі тіткам покійного до відлюдного поліського села або дати притулок бездомному кошеняті, але й вони набувають дещо карикатурного забарвлення. З вовкодухістю не впоратися...
Але повість вважається не містичною, а сатиричною, хоч фольклорний та притчевих підказок їй не бракує. Вона про «понаєхавших» на завоювання столиці, з їхнім навмисним обтесанням і прилученням до якщо не культурних, то принаймні культових цінностей, маніакальним прагненням укорінитися (особливо в центрі), помітити територію. Крім того, герой приймає за догму керівництво "аналізувати ситуацію, а не себе", тому приписує ілюзії всім, тільки не собі. Завдяки комп'ютеру мені було легко переконатись у цьому припущенні. Аще в мене виникло відчуття, що автор, який і сам із «понаєхавших», хоче всіляко переконати читача: він хороший поліщук, не те що Харлан, Шишига й їм подібні. Ну що ж, якоюсь мірою йому це вдалося, оскільки нині він навіть удостоївся потрапити до шкільної програми. Втім, хто цю програму комплектує – інше питання... Звичайно ж Шишигу треба було затаврувати та приготувати йому поганий, але закономірний кінець. Однак, людина, яка мені порадила цю повість, побачила в центральному образі одного сучасного типуса, що розгорнув дуже негарну кампанію, про перипетії якої я вже чув. Так що Київ 1970-х і Київ 2020-х відрізняються хіба що тим, що вовки в ньому стали ще витонченішими і безпринципнішими, а тому, на жаль, успішнішими...
Дело оборотня живёт и побеждает
Противоречивое отношение к повести. Не могу сказать, что она мне понравилась, равно как и обвинить в том, что не зацепила. Повесть оставляет стойкое послевкусие и невольно возвращаешься к некоторым моментам, находя неожиданные совпадения. Совпадения ли - неизвестно.
► То, что главный герой носит фамилию Шишига, такова задумка автора. Шишига - злой дух в славянской мифологии, опасный для женщин. Отсюда претензии Андрея на «альфа-самцовость», хоть его куры направлены на извлечение других выгод с желанием при любом раскладе оставаться в выигрыше.
► То, что он постепенно жертвует всем хорошим в себе, которого и так немного - это сродни его любимым поддавкам, по которым он как бы даёт сеанс одновременной игры в реальной жизни. Об этом автор тоже говорит.► Но случайно ли он селится на Нивках, в местности, которая когда-то называлась Волчья Гора - об этом ни слова. Я не знаю, знал ли об этом автор, он не поддался искушению об этом хоть вскользь упомянуть. Но я помню, что во время моего детства, когда писалась повесть, улица Эстонская, пересекающая центральную нивскую магистраль, улицу Щербакова (в повести Новогостомельськое шоссе), ещё называлась Волчегорской.► Случайна ли аллюзия со «Степным волком» Гессе или «Домом на набережной» Трифонова? Вероятно, так и было. Но вот то, что погиший коллега и земляк Шишиги и передавший ему эстафету «волкодухости», Харлан, тёзка героя «Конца вечности» Азимова - явно совпадение. Хоть параллель между желанием одного разрушить налаженную систему, а у другого подмять её под себя - провести можно.
Как видите, много нюансов постфактум, но давайте по порядку. Итак, Пётр Харлан, самопровозгласивший себя помощником директора проектной конторы, рыся по лестнице к начальству, спотыкается и прикладывается виском к мраморной ступеньке. Из последних сил он подвигает к подбежавшему Шишиге папку, оказавшуюся пустой, в которой была усмотрена символическая эстафета. Шишига как бы становится Харланом: вселяется в его квартиру (ту самую на Нивках), наследует дневниковые записи, мебельный гарнитур, могущих оказаться полезными женщин, непомерные амбиции и... волчье начало. С этого момента в Андрее как бы три существа: он сам, покойный Пётр и волк, днём фигуральный, а ночью обретающий плоть и кровь. Причём волка постепенно становится всё больше. Бывают у него и вполне человеческие проблески, вроде того, чтобы отвезти деньги за мебель тёткам покойного в глухую полесскую деревню или приютить бездомного котёнка, но и они приобретают несколько карикатурную окраску. С волкодухостью не совладать...
Но повесть считается не мистической, а сатирической, хоть фольклорные и притчевые подсказки в ней не редки. Она о «понаехавших» на завоевание столицы, с их нарочитым обтесанием и приобщением к если не культурным, то культовым ценностям, маниакальным стремлением укорениться (особенно в центре), чисто по-животному пометить территорию. Кроме того, герой принимает за догму руководство «анализировать ситуацию, а не себя», поэтому приписывает иллюзии всем, только не себе. Благодаря компьютеру мне было легко убедиться в этом предположении. А ещё у меня возникло ощущение, что автор, который и сам из «понаехавших», хочет всячески убедить читателя: он-то хороший полещук, не то что Харлан, Шишига иже с ними. Ну что ж, в какой-то мере ему это удалось, раз нынче он даже удостоился попасть в школьную программу. Впрочем, кто эту программу комплектует - другой вопрос... Конечно же Шишигу нужно было заклеймить и уготовить ему плохой, но закономерный конец. Однако, человек, который мне посоветовал эту повесть усмотрел в центральном образе одного современного типуса, развернувшего очень некрасивую кампанию, о перипетиях которой я уже наслышан. Так что Киев 1970-х и Київ 2020-х отличаются разве что тем, что волки в нём стали ещё изощрённее и беспринципнее, а потому, увы, успешнее...
Читать далее
53
285
BonesChapatti9 января 2020 г.
Скорений волею
Здавалося б, якихось півгодини читання, а який глибокий зміст твору. Оповідання "Білий кінь Шептало" зовсім не про коня, а про людину.
Чому, отримавши омріяну свободу, Шептало повертається в неволю? Невже його дух зламаний Степаном? І так, і ні. Шептало любив конюха, тому радо корився йому. Але люта образа зранила серце до краю. Кінь вирішує втекти.
Від кого втікає Шептало? Від Степана, образи чи самого себе? Можливо, він просто не може вповні прийняти своє становище, тому зважується на бунт.
Саме на волі Шептало розуміє, якими примарними були його мрії. Адже без рідного двору, любого серцю Степана йому вже не потрібні ні свобода, ні зелені луки із запашною конюшиною, ні безмежна блакить ясного неба.
Повертається на подвір'я Шептало вже не білим конем, а конем, який осягнув своє призначення, а отже, безповоротно прийняв його.
Читать далее
23
3,2K
Kitahara3 декабря 2016 г.
"Самотній вовк" мені свого часу сподобався так, що я аж не очікувала. Така невибаглива зав'язка, такий рельєфний покидьок у центрі сюжету, така органічно вписана містична складова, аж взагалі. І як героя обламує доля - це теж дуже закономірно вийшло. Єдине, що видалося дещо надуманим: по-моєму, всі його викрутаси із підлабузництвом і лицемірством мали бачити наскрізь усі навколо й тієї ж миті, настільки вони очевидні, як сокирою витесані, але ж ні.
Менше з тим, бувають книжки, які ніби швиденько прочитав, все нормально пішло - а за місяць уже до діла й не згадаєш, про що воно було. "Самотнього вовка" я читала навесні 2013-го - й досі пам'ятаю багато деталей, зокрема сцену, де герой, несподівано для себе хижо зжерши банку тушонки, приголомшено знаходить цілу купу порожніх бляшанок з-під неї, яку залишив його "попередник".
"Ирій", попри свою шикарну психоделічність, "зайшов" мені менше, бо воно ніби й химерна проза, все ясно, такі правила гри без правил, але лишилося враження типу "що занадто, то не здраво". Ну, і фінал настав надзвичайно стрімко, аж склалося враження, що автору просто вже набридло візуалізувати стерті метафори тощо.
Але все одно, все одно. Після "Злого духа. Із житієм", який мені видався надуманим, підкреслено чорнушним, ці твори Дрозда стали справжнім відкриттям.
Читать далее
2
179

Все рецензии

Цитаты

Anna-MariyaKononchuk13 апреля 2021 г.
Супроти вітру довго не пробіжиш, і розумніше до часу прикинутись скореним,залишившись у душі вільним, аніж бути скореним насправжки

4
379
Dinarikkk24 апреля 2021 г.
Раб навіть у мріях лишається рабом…
0
83