Рецензия на книгу
Ирій
Володимир Дрозд
Kitahara3 декабря 2016 г."Самотній вовк" мені свого часу сподобався так, що я аж не очікувала. Така невибаглива зав'язка, такий рельєфний покидьок у центрі сюжету, така органічно вписана містична складова, аж взагалі. І як героя обламує доля - це теж дуже закономірно вийшло. Єдине, що видалося дещо надуманим: по-моєму, всі його викрутаси із підлабузництвом і лицемірством мали бачити наскрізь усі навколо й тієї ж миті, настільки вони очевидні, як сокирою витесані, але ж ні.
Менше з тим, бувають книжки, які ніби швиденько прочитав, все нормально пішло - а за місяць уже до діла й не згадаєш, про що воно було. "Самотнього вовка" я читала навесні 2013-го - й досі пам'ятаю багато деталей, зокрема сцену, де герой, несподівано для себе хижо зжерши банку тушонки, приголомшено знаходить цілу купу порожніх бляшанок з-під неї, яку залишив його "попередник".
"Ирій", попри свою шикарну психоделічність, "зайшов" мені менше, бо воно ніби й химерна проза, все ясно, такі правила гри без правил, але лишилося враження типу "що занадто, то не здраво". Ну, і фінал настав надзвичайно стрімко, аж склалося враження, що автору просто вже набридло візуалізувати стерті метафори тощо.
Але все одно, все одно. Після "Злого духа. Із житієм", який мені видався надуманим, підкреслено чорнушним, ці твори Дрозда стали справжнім відкриттям.2179