«Неділя...» – вже третя книжка репортажів Маріуша Щиґела, перекладена українською (після «Ґоттленду» та «Зроби собі рай»). До «Неділі…» український читач уже знав, що «спеціалізацією» Щиґела є Чехія, про яку той пише не одне десятиліття (обидва перекладені українською збірники репортажів тематично є чеськими). В новій же книжці, яка в Польщі з’явилася 2011-го, Щиґел у подвійному розумінні повертається «додому»: це книжка про пост-«пе-ер-елівську» Польщу початку-середини 1990-х – час, який був переламним і для самої країни, що робила перші й не завжди зграбні спроби адаптуватися до «несподіваної свободи» (такої ж несподіваної, як неділя, яка раптом відбулася б у середу), і, звісно, часом його особистого дорослішання (як пише автор у передмові до українського видання, на час розвалу ПНР 1989-го йому було 22 роки, він уже мешкав у Варшаві та працював репортером у першій вільній газеті Східної Європи – «Ґазеті виборчій»). Тож разом із іншими співгромадянами Маріуш Щиґел переживає перший «культурний» шок від появи в крамницях товарів, у тому числі, й славнозвісного туалетного паперу (про що не забуває написати і підкреслити в своєму щоденнику: «всюди»), вперше куштує «заморське» ківі, яке «виглядає, як картопля, але всередині – екстаз». Але водночас помічає і сусідку своїх батьків зі Злоториї, яка, всупереч загальній ейфорії і сподіванням на дива вільного ринку, кричить про «винищування людей». І в такій реакції вона, звісно, теж не унікальна. Що, як на мене, робить «Неділю…» особливо цінною – це те, що це не просто книжка про дев’яності – період, який і в українського читача у віковій категорії 25+ викличе чимало живих асоціацій, а також – легкий подив від того, наскільки ж та Польща подібна до України, і не тільки того періоду. Власне, це й не книжка по свіжих слідах, а саме репортажі зсередини того періоду. Всі тексти створено в проміжку 1992–1996 років. І часовий фактор є також і головним знаком якості Щиґелових текстів. Адже чи багато є журналістів у будь-якому поколінні, які наважаться через двадцять років опублікувати свої тодішні репортажі й, до того ж, зробити з них окреме видання? А якщо й наважаться, то скільки з тих текстів будуть нині справді цікавими читачеві? Й цікавими не лише в контексті свого часу (мовляв, кумедно згадати, як ми тоді мислили), а безвідносно до того, коли і за яких обставин їх було написано. Десь тут, здається, і пролягає межа між публіцистикою, що відходить разом із умовним «сьогодні», та літературою, байдуже, fiction чи non-fiction, яка може актуалізуватися в зовсім іншому часі та просторі. «Неділя…» – це також цілісна книжка: об’єднана загальною темою, структурована – з невеликими варіаціями – за хронологічним принципом і водночас настроєво та проблемно дуже розмаїта. Щиґел майстерно компонує тексти, створюючи між ними ефект драматичної напруги: після кожного «важкого» сюжету (про погіршення криміногенної ситуації в країні; про тих, хто через економічні зміни опинився «за бортом») щоразу настає якась емоційна розрядка. В Щиґелових репортажах багато гумору, дотепів, але ще більше цікавих спостережень і вміння подивитися на кожну ситуацію з різних кутів зору й максимально відсторонено, як і належить доброму журналістові. Вже сам добір тем для репортажів, як і їх розмаїття, є більш ніж красномовними. Маріуш Щиґел пише про дуже різні – а для когось і непоєднувані – речі: про те, на що саме люди витрачали компенсацію, отриману після масових звільнень на початку 1990-х; про те, як ставали багатіями і, навпаки, як опинялися за межею бідності; про суто польський музичний феномен «диско-поло», що з молодіжної субкультури раптом переріс у ледь не масову пошесть; про те, на які абсурдні дії готові чиновники, якщо їм запропонувати великі гроші; й на що готові звичайні громадяни в ситуації безробіття; як працює модель «піраміди» зсередини і чим вона вабить (зомбує?) людей (на прикладі добре знаної в нас компанії «Amway»); які оголошення звичайні поляки в 1990-ті давали в газети і чим найнесподіванішим переймалися (від перейменування вулиць і «ґмінного» статусу своїх містечок до мегаломанських архітектурних проектів). Врешті Маріуш Щиґел не боїться бути провокативним, ставлячи поряд свій найскандальніший на той час репортаж про «польський онанізм» (точніше, про те, як змінювалося в 1990-ті сприйняття сексуальності й що це означало для всього суспільства) із репортажем про Ліхень – католицький паломницький центр, де якраз тоді реалізували амбітний проект побудови найбільшого в Польщі й сьомого за розміром у Європі костелу. Як добрий репортажист, Щиґел запитує інших і майже не говорить від себе. Але навіть у формулюванні й послідовності запитань, як і в постановці проблем, він так чи так виявляє своє ставлення. І якщо деякі тексти спершу здаються просто дотепними чи, скажімо, просто інформативно цікавими, то вже ближче до кінця розумієш, що випадкових репортажів – або ж репортажів для «розрядки» – тут нема. Відбираючи з власних журналістських робіт майже двадцятирічної давності ті, що потраплять до книжки 2011 року, Щиґел послідовно вибудовує власну суб’єктивну візію 1990-х: що важливе для розуміння того періоду, що найбільше лякало чи турбувало людей, а що, навпаки, – захоплювало. Що врешті становило головний «нерв» того часу. І хоч Маріуш Щиґел ніде не формулює цього безпосередньо, цей «нерв» він, здається, зумів дуже точно відчути. Як на мене, йдеться якраз про напругу між невиправдано високими сподіваннями та злиденними реаліями, між височезними амбіціями (отримати все й відразу) та мізерними можливостями (коли не знаєш, що буде завтра). А звідси й полярні наслідки такої життєвої непевності. Готовність ризикувати і йти на шалені авантюри, – з одного боку. А з іншого, – перебування десь на межі зневіри та відчаю. І що переважить у кожному окремому випадку – ніколи наперед невідомо. Донедавна, відповідаючи на запитання про ідеальний репортаж, Щиґел зауважив, що хороший репортер має випереджати свого читача щонайменше на три кроки. І Маріуш Щиґел і справді це вміє: дивитися далі, бачити ширше й дивувати несподіваними поворотами думки. Саме тому й через двадцять років може раптом з’ясуватися, що він і досі на крок попереду свого читача. Чи можна журналістський репортаж назвати актуальним через два десятиліття? Навряд. Надто багато всього змінилося, й більшість із тих реалій так чи так стали фактом минулого. Якщо ж цей давній репортаж і досі цікаво читати, то журналістика тут уже ні при чому. Це вже сфера літератури.
14 понравилось
