Хазяїн

Браво Ивану Карповичу за такую ​​чудесную книгу (пьесу)!!! Я просто в восторге !..
Как всегда украинский колорит, нераздельное любви и трагизм - все это в одной книге. Сначала пьеса показалась неинтересной и однотипной, но по мере продвижения сюжета все менялось. И уже в финале это была настоящая фантастика , читая его я переполнился эмоциями, не знаю почему то так разволновался что было даже трудно читать.
Рассказ вращается вокруг трех главных героев книги и образует, как бы, любовный треугольник, в котором главный герой Игнат не может выбрать с кем провести ему всю свою жизнь. Ради мести Варьке , прошлой любви Игната , к которой еще не угасла его любовь , он женится на , влюбленной в него, Софии. Хотя он сначала также влюбляется в нее, но через несколько месяцев эта любовь згасает и он начинает изменять ей с той же Варькой. Конец пьесы печален...

Худшим героем книги, по моему мнению, является не Варька которая спокушила Гната, а его мать, которая всегда недолюбливала, использовала и ругала Софию. Я думаю, что в смерти Софии есть именно ее вина. София вообще у меня вызывает большую симпатию: это милая, преданная, трудолюбивая и любящая девушка, которая до последнего верила Игнату. В целом книга очень хорошая и интересная.

P.S Советую читать книгу тем, кто любит неожиданные окончания, потому что даже я не ожидал такой смены событий как здесь.

Прочитано за якусь годину, а скільки користі: і до ЗНО підготовка, і цікавий сюжет про дворянина, що не відбувся. Найбільше з усіх у трагікомедії сподобався образ Омелька - слуги Мартина Борулі. А від головного героя навпаки не в захваті. У цьому ж і полягає задумка Івана Карпенка-Карого. Думаю, у театрі було б цікаво спостерігати за дійством. При нагоді варто відвідати постановку "Мартина Борулі". Після прочитання висновок такий: кожному треба йти власним шляхом, керуючись передусім покликанням, а не облудними примарами фантазії, які і привели Борулю до такої неприємної історії з насправді непотрібним для нього дворянством.

Не скажу, що це був великий шедевр, але не поганий, не поганий. Читати можна!
Мене тільки дивує людська сутність, невже на Україні завжди були хабарники, продихвісти і шахраї? Все це ще почалося до революції. До цього я думав, що це прийшло к нам в знак швидкої свободи, яка вдарила нам в голову під час Перебудови і ми від неї "офегели", але ні, це почалося давним-давно і навіть радянські часи нічого змінити не змогли, як там би не казали.
Кінцівка, мене, не радує, дуже не радує, це не кінцівка, вона мені не сподобалася, нехай він хоча би, той Пузир у кінці помер, чи що, а то тільки прогнозами там все наробило і сидіть думайте-гадайте, як в них доля далі повернулася. Не люблю я таких творів, не люблю, просто не люблю. Жахлива кінцівка, але суть та ідея мені зрозуміла, але ця кінцівка все знищила, ось так, любі друзі, ось так.

У мене, чесно кажучи, трохи відбирає мову від заяв у рецензіях типу "мораль як у Мольєра: кожен має знати своє місце". Я не знаю, як ви читали, чуваки, але мораль геть не в тому, вона очевидна з фіналу і, фактично, проговорена у репліці Гервасія:

"Заспокойся, Мартине!.. А тепер я знов просю тебе: давай поженим наших дітей, вони любляться, а ми на весіллі забудемо усе лихо! Та накажемо їм, щоб унуків наших добре вчили, то й будуть діти їх дворяне!"

Тобто, простіше кажучи, трагедія Мартина в тому, що він, усе життя бачачи, що на людське ставлення можуть розраховувати лише пани, сам хоче здобути для себе й своїх дітей "людського права". Але, достеменно не розуміючи, що справжнє дворянство - це аристократизм духу, освіта, Мартин намагається сліпо копіювати дворянські звички. Причому найгірші - мабуть, це щось говорить про дворян, а не лише про самого Борулю.
Тому для нього така трагедія - втрата змоги здобути панський титул: він-бо щиро вірить, що лише так стане людиною. Отакий прикольний комплекс меншовартості українського селянина, що століттями всотувався в кров із приниженнями й упослідженнями. Бажаючи своїм дітям щастя, він і сину готовий оплатити тупу збиткову службу, і доньку видати за нелюба.
І абсолютно ясно, що, висміюючи ті способи, якими персонаж у своїй сліпоті добувається "дворянства", автор йому до того ж співчуває саме через цю сліпоту.
У Мольєра Журден висміяний, а дворяни показані розумними, хитрими й спритними. У Карпенка-Карого "дворянин" Націєвський висміяний ще жорсткіше, ніж сам Боруля, а пан Красовський, який жодного разу не з'являється в кадрі, за словами того ж Гервасія, пан не лише завдяки статкам, а завдяки ученості, адже він лікар.
Так що у цьому тексті дуже чіткий ідейний посил: справжнє дворянство - це освіта, інтелігентність, внутрішнє відчуття себе людиною, і саме цього потрібно домагатися таким, як Боруля, хто розумом і тяжкою працею змогли домогтися статків. Наступний крок - це самоусвідомлення, виховання в собі почуття гідності.

Може, я й звучу як учителька української літератури, але, їй-богу, я не розумію, як цього можна не побачити у творі, коли все це там написано майже прямим текстом.

Я не очікував такої прекрасної і одночасно трагічної п’єси від Івана Карпенко-Карого. Болючими шрамами на моєму серці відбилася ця історія. До сліз і мурашок пробрала вона мої очі та шкіру. А найцікавіше полягає у тому, кого ж можна в цьому творі вважати безталанним? Певно, така характеристика підійде і до Степана, і до Варки, і до Софії, і до Гната…

Настільки правдиво і яскраво описав автор цю маленьку спочатку трагедію… Ми починаємо розуміти, що за щастя, хоча б і надумане, доводиться платити. Іноді ми платимо надто дорогу ціну, як от Софія… Погодьтесь, хто не пускався берега, як Варка, хто не помилявся, хто не кохав?..

Все-таки, якщо дивитись на твори збоку моральних повчань та уроків, то, певно, Тобілевич хотів донести нам усю, можливо, невірність дій, наші помилки, змалювавши їх таким зворушливим і драматичним способов. Саме в цьому творі читач бачить традиційну рису української літератури – трагізм. Важко собі навіть уявити, що таке дійсно відбувається і, на жаль, ніхто незахищений.

Людська натура надто зрадлива, але ж на те ми й люди, щоб помилятися? Тим не менш, це не перекреслює фатальних помилок, яких ми допускаємося. Чиїсь жарти коштують комусь життя, чиясь забаганка – щастя, що з майстерністю описав перед нами цей прекрасний автор.

Сказати чесно, до цього твору я не вірив у так звану «талановитісь», «незвичайність» цього автора. Проте через біль, який була здатна викликати ця мала трагедія в моєму серці, я змінив свою думку. Вона назавжди поставила тавро на моїх грудях, виколола очі та обпекла язика…

Я вважаю, що найкращим доказом геніальності письменника є почуття, які викликають його твори. У цьому Карпенко-Карий неперевершений: він змусив мене і жаліти, і ненавидіти, і радіти, і сміятись… Я разом з героями проклинав і благословляв. Увесь спектр цих почуттів урізався до моєї пам’яті, що вона й досі шкварчить від образів, які я зумів побачити, завдяки автору.

Це прекрасно, коли твори можуть змусити людину плакати, посміхнутись, пожаліти… Це прекрасно, що такі твори, насправді наповнені гуманізмом, здатні відкрити в людині людину, показавши все її нелюдське та звіряче…

Пьеса о семье Борулей и о том как они добивались справедливости с помощью документов и хотели получить дворянский титул и род. Но несмотря на это всего одна буква рушит всю жизнь, а подслушанный разговор лишил выгодного брака, при этом сохранив настоящую, искреннюю, сильную и чистую любовь. Несмотря на всё это очень трагично и печально, хотя и были веселые моменты.

Очень динамичная и продуманная история, где герои взяты с реального народа на то время, что придает реальность и обоснованность произведению с людьми. Персонажи не вызвали никаких чувств, вот совершенно. Иногда реакция и поведение героев настолько непредсказуемо, так и присущее ихнему характеру. Произведение написано на украинском языке и это останавливало чтение, ибо лично мне очень сложно пробираться через слог и слова того времени, несмотря на то, что я разговариваю им в повседневной жизни с родными, но при этом смешивая с русским. С этого можно понять, что для меня это было как продираться через песок в пустыне. Это произведение вряд-ли можно повторить, ибо, несмотря на знания о том времени, мы не сможем прочувствовать всю атмосферу и проблематику тех людей. Поэтому не думаю, что это возможно. Идея совершенно обыденная при написании, но именно проблема которую выбрал автор не совсем распространенная в произведениях.

Книге я поставила 2,5/5. Ну, не зацепило меня, вот совершенно. Я осталась безучастна и бесчувственная к этому произведению. Мне не близка эта проблема и несмотря на то, что история о моём народе, она скорее раздражала чем радовала.

Удачного чтения!

Рецензувати даний твір мені видається нелегкою справою, проте, як кажуть, вовків боятися – до лісу не ходити. Що ж, «Сто тисяч» -- це такий собі памфлет, присвячений, у першу чергу, тим, хто намагається ловити рибку в каламутній воді, але сам у ній і тоне.

Із глубоким співчеттям тут автор висміює жадібність, жагу до наживи і, безумовно, нечесність. Тим не менш, поряд із комічним у п’єсі стоїть трагічне, разом із смішним стається щось, що викликає сльози. Важко навіть думати, що тоді суспільство продовжувало справу морального розкладу, чому і присвячена ця уїдлива творчість Карпенко-Карого.

У світі письменника гроші стали дорожчими за все. Але чому ця трагікомедія не втрачає своєї актуальності і зараз? Бо, хоча б, жахає не тим, що таке було, а тим, що таке продовжується.

Але важко не відмітити того, що твір сам по собі виглядає фальшиво, штучно. Діалоги ненасичені тим життям, адже відбуваються ніби між ляльками, керованими вищими силами. Якась неправдивість простежується червоною ниткою через усю книгу.

Але… Письменник не констатує смерть цьому суспільству, він дає якийсь, можливо, багатообіцяючий фінал – хепі-енд. Хтось може сказати, що воно на хепі-енд не тягне, але ж чи це трагедія для душі, коли вона волею обставин була врятована? Хіба це трагедія для людини, коли вона лишилась жива?

Приступати до рецензування даної книги особисто мені аж надто важко: вражень особливих майже нема, як цікавих чи гостросюжетних моментів, надто прісні персонажі тощо. Проте не поділитися своїми враженнями ще важче, тому із двох лих я обрав менше.

Що ж, не стану лукавити, це не перше моє знайомству з “корифеєм”, друге, але ж таке, як то кажуть, ні риба, ні м'ясо. І знов трагікомедія. Де комедійного знайти важкувато,хіба декілька фраз, які лише можна притягти за вуха. Трагічного... Гм. Теж не легко. Так от, я вже перейшов до заперечення жанру класичного твору...

Ідея зрозуміла повинна бути будь-кому, я вважаю, проте краще ще раз її повторити. Тобілевич мав на меті показати, що не слід пнутися у різні титули і величатися родоводом, а лише працею стати, можливо, вище, сильніше, достойніше тощо. Зазначу, що з цим автор впорався.

Попередні рецензенти відмітили у творі суржик, якого мені, на жаль, знайти не вдалося. Хоча, брешу, знайшов, але лише згідно з правилами сучасного правопису. В часи ж Карпенко-Карого, коли не існувало єдиного стандарту письма, це було цілком нормально.

Підбиваючи підсумки, скажу, що твір в цілому мені не сподобався. Хоча не слід забувати й того факту, що читати його цілком можливо й навіть легко, хоча це не є дуже цікавим. Загалом література породжена здебільшого проблемами. Тобто своєю метою вона має розказати читачам, донести, виправити цю саму проблему. Як я вже зазначав, автор впорався зі своїм завданням, проте програв, так скажімо, в її обрамленні – сюжеті, героях, декораціях.