ЛСД. Ліцей слухняних дружин

Фото - это миг сладкого обмана на будущее...

Настоящая жизнь - та, которую строишь внутри себя в полной тишине.

Свята правда: щоб уникнути драми - зроби з неї комедію. І - доведи до абсурду!

Отношения - длятся, любовь - живет.

Можна прожити все життя і жодного разу не зіткнутися з дивом. Можна зіткнутися - і пройти повз нього з пучком редиски в сумці. А можна просто піти назустріч...

Буває, люди ніколи не знаходять одне одного лише через те, що хтось із них вийшов з будинку на десять хвилин раніше...

Часом, щоб продовжувати жити, треба знайти точку відліку.

Завжди важче відповісти на питання «чому», ніж на – «як»…
«Як» - це лише така чи інакша дія, вчинок. А от на запитання «чому» можна шукати відповідь все життя.

Взагалі-то я не люблю дивитись на годинник, мені здається, що він з'їдає години, хвилини і миті, що належать моєму життю.

Адже треба пройти багато етапів, на яких тобі дають по носі, коли тебе обманюють, цькують, б'ють, накривши мокрим рядном, - щоб у тебе визріла душа. Треба навчитися "тримати удар". Тепер я точно знаю: людину від загальної маси відрізняє одне - вміння тримати удар.

Старість - це "два в одному": можна бути дитиною і дорослим водночас. Однією ногою стояти в колисці, а іншою - самі знаєте де...
І збирати довкола себе птахів та звірів.
І подумки подорожувати "згори вниз" і в зворотному напрямку так, як тобі заманеться.
І псувати своїм виглядом естетику бурхливого молодого життя.
І тихо посміхатися, знаючи напевно, що цього нікому не уникнути.

Фото – це мить солодкого обману на майбутнє…

Якщо маєш в душі бодай зернину віри в диво, воно приходить до тебе саме - рано чи пізно, в горі чи радості, в темряві чи у світлі. Бодай раз у житті воно виростає перед тобою, мов свіжий трояндовий кущ, і обдає своїм запаморочливим і справжнім ароматом.

Я давно помітив: можна бути неабияким розкутим і говорити-робити все, що завгодно, але коли вже стоїш на порозі і пора прощатися, не знаєш, що сказати. Можливо, це тому, що слова під час розставання -- формальність і деякий ритуал, вони не мають ніякого сенсу.

Потерянный рай – это когда ты начинаешь мыслить самостоятельно.
И тогда уже не можешь уснуть. Не можешь воспринимать события в одной плоскости, как разложенный пасьянс, где каждая карта кладется на свое место и все сходится.
Начинаешь понимать, что яблоки не всегда бывают сладкими, а улыбка – искренней. Каждый постулат, пришедший извне, подлежит тщательной и строгой проверке. И теряешь доверие ко всему.

На тлі темряви сонце світить яскравіше.

Говорячи про інших, ми завжди говоримо про себе!

Коли блазні вдаюсь із себе розумників, а розумники блазнів кому нести істину?