ЛСД. Ліцей слухняних дружин

Даже не знаю с чего начать и вообще, каким образом вместить все мысли в слова, чтобы рассказать о прочитанном. Может стоит просто закрыть глаза и подумать обо всем? О своей жизни, о своих ошибках, встречах, расставаниях. О всех "если бы", которые уже неосуществимы.

Как размышляет одна из героинь Ирэн Роздобудько в данной книге: "... сверхзадача настоящего творца - довести читателя до неловкости от узнавания себя в книге, на полотне или на экране. Бывало ли у вас такое чувство, что читать какую-то книгу становится нестерпимо, неудобно, как будто автор выставил на обозрение твою сущность без твоего на то согласия? Более того - не зная тебя лично? Вот это и есть чудо. Попадание в болевую точку". Ирэн Роздобудько очень часто попадает в мои болевые точки. Слишком часто.

Впрочем, о книге. В нее входят два романа автора - "Если бы" и "Лицей послушных жен". Надо сказать, что предшествует романам очень удачное предисловие, написанное журналисткой Татьяной Вергелес. Это как еще одно попадание. Она просто рассказала все, что хотелось бы сказать и мне. Вот слов не оставила и все! Поэтому, несколько цитат из ее предисловия о романах: роман "Если бы" - пьянящая порция мистики, приключений, приправленная специями юмора, а вот "Лицей послушных жен" - это подкоп под красивую телешоу-чушь о золушках, которой забивают головы современных девчонок. "Сюжет интригует, стиль так талантливо легок, что возникает опасность проглотить роман залпом. Не спешите! Детали важны - с Ирэн Роздобудько никогда не знаешь, что именно сработает и поможет конкретно вам. Может, вот это: "Иногда нужно отступить, чтобы двигаться дальше"?"

"Если бы"... Я читала этот роман, как отдельное произведение, когда он только вышел. И сейчас еще раз попала под впечатление уже переведенного произведения. В нашем языке эти слова звучат так резко, одним словом - "якби". По-русски же, это так плавно, напевно - ес-ли-бы. Если бы... Мы так часто повторяем эти слова. Так часто мечтаем что-то изменить. Если бы тогда я не...

"Известный израильский профессор Амос Ори создал математическую модель, подтверждающую возможность путешествия во времени. Мировая наука обладает всеми необходимыми теоретическими знаниями для того, чтобы с полным правом утверждать - путешествие во времени возможно..."

А вам хотелось бы вернуться в прошлое? Изменить ну хотя бы один штрих, одну деталь? Подправить хоть одно вот такое "если бы"? Ох как хотелось бы! Верно? А если нет, то этот человек, наверняка, самый счастливый в мире. Книга мистична и ужасно романтична. В ней столько мыслей, столько нужных слов, столько вещей, которые просто не замечаешь, а они важны. Очень важны. "Настоящая жизнь - та, которую строишь внутри себя в полной тишине". Вот и после книги говорить совсем не хочется. Хочется просто помолчать. Подумать...

"Лицей послушных жен" объединяют с первым романом, пожалуй, всего несколько ниточек. Романтизм, чуточку фантастики и авторский стиль. Книга открывает какие-то новые грани, другую Роздобудько. Здесь жестокость. Жестокость реального гламурного мира, так откровенно открытая читателю. В этом романе много аналогий, много сопоставлений, много пересечений. И в то же время, он необычен и многогранен. И тоже заставляет задуматься, пересмотреть что-то из своих отношений, пониманий, понятий. Ох и сложное это чтение! После которого еще долго не отпускает и мурыжит, мурыжит, заставляет думать и что-то переосмысливать...

Опять-таки, со слов Татьяны Вергелес: "книг хороших так много, что жизни не хватит все пролистать..." Я с удовольствием перечитала роман "Если бы". И уверена, через время мне захочется еще что-то найти и в романе "Лицей послушных жен".

Доволі важко описати цю книгу одним словом. Як це було? Трохи очевидно, проте цікаво. І солодко, і сумно. Проте сюжет дуже актуальний.

ЛСД -- це місце, де вирощують слухняних дівчат для чоловіків, які можуть за них заплатити. Фактично -- купити собі гарненьку та вдячну ляльку. Дівчат змусили розірвати всі родинні зв'язки, дали все необхідне (одяг, книжки, дах над головою і тд) та промили мізки. Вбили в голову заповіді, які вказують на те, що жінка має служити чоловікові. І ніяк інакше. Той же забезпечуватиме всі її потреби! Купуватиме речі! Подарує багате життя! І дівчина просто мусить бути щасливою! Проте чомусь ніхто не помітив статистику, що частина дівчат, які вже стали дружинами "забезпечених чоловіків", помирають. Певно, занадто тендітні та хворобливі? Чи є інша причина?

Книга показує, як влада може змусити людину ставити над іншою людиною експерименти. Просто так. Без мети. Тому що може. І хоче. Це жахає, насправді.

Оповідь ведеться від 2 осіб -- дівчини, яка навчається в ЛСД, та хлопця, який одного разу грав на саксофоні на їхньому балу. Так, ця любовна лінія була дуже очевидною. Проте тут, на щастя, не було про кохання з першого погляду та на все життя. Скоріше про спроби віднайти себе справжню/справжнього, зрозуміти світ. Лише кінець занадто вже солодкий.

Книга дуже актуальна, бо, незважаючи на постійну боротьбу за рівність, я часто чую, що "чоловік тебе забезпечує, так що стій та мовчи; а якщо не мовчатимеш, то чого він має тебе терпіти?". У такі моменти я розумію, що такі книги нам усім потрібні.

На початку читання оповідь нагадувала мені "Степфордських дружин" Айри Лєвін. Здавалося б, в "ЛСД" також є ідеальні жінки, непримхливі, люблячі, не дуже розумні, проте гарні господині та мовчазні прикраси розкішних інтер`єрів осель їхніх чоловіків. Але згодом на сторінках роману з`являлися події та деталі, які свідчили про унікальність елітного закритого Ліцею.

Є дещо, що робить з жінки покірну рабиню. Настільки покірну, що можна об неї витирати ноги навіть в прямому сенсі. Невже таке можливо зробити зі звичайною людиною, з особистістю? З людиною - так. З особистістю - ні. Саме на витравлення особистості й спрямоване "виховання" в Ліцеї Слухняних Дружин.

На відміну від "Степфордських дружин" головна героїня "ЛСД" змогла подолати перешкоди, щедро розставлені для таких, як вона, чоловіками. Можливо, цей світ і досі належить чоловікам, але протиотрута існує. Важливо тільки розібратися, що саме є протиотрутою та навчитися нею правильно скористатися.

Стосовно побудови роману, то тут мене приємно вразив стиль подання інформації, який я люблю: щоденникові записи. Мова в книзі йде паралельно від кількох осіб, що відіграють в оповіді суттєві ролі. Розв`язка також відображена в розповіді від першої особи, але йдеть про час, коли минуло близько 10 років з подій у кільмінації роману.

Все начебто чудово та плавно. Але є у мене парочка запитань до автора. Для мене було не зовсім зрозуміло таке детальне відображення життя Ланца. Здалося, що я отримала забагато інформації і тепер не знаю, що з нею робити. Також цікаво, навіщо авторка ввела сцену з тюленіхою, до того ж таку сумну? Утім, авторський задум - не завжди те, що треба детально роз`яснювати читачеві. Іноді ми мусимо знайти відповіді самостійно.