Українська Дивізія "Галичина". Історія формування і бойових дій у 1943-1945 роках

“Нехай ця праця внесе ясність у заслуги українців у боротьбі за справжню демократію та хай буде визнанням хоробрості й порядності її вояків, які свій меч до кінця війни тримали чесно та залишили його незаплямованим”.

Вольф-Дітріх Гайке походив з старої німецької старшинської родини. Народився в Прусії. В 1944 році відряджений до Дивізії Галичини, яка тоді формувалася. Був начальником штабу до кінця бойових дій. Книжку написав 1947 року в англійському таборі інтернованих.

Ця книжка про формування, склад і життя Дивізії. У ній Вольф-Дітріх Гайке не роздумує про те, чому українці взагалі вступали сюди. Подає хронологічні події, схеми розміщення військ, розказує про вишкіл війська. Тут ви не прочитаєте про те, хто хороший, а хто ворог. Тут самі факти, адже автор книжки кожне слово, написане на папері, пережив. Він бачив смерть. І таке не забувається.

Гайке досить багато місця в книжці присвячує оцінці помилок вищого керівництва і їхнього нерозуміння значення Дивізії. Критикує командира Дивізії, генерала Фрайтага. Критикує досить жорстоко, але правдиво. Вольф-Дітріх Гайке не визнає провини Дивізії в поразці під Бродами. Він чітко наводить факти, які доводять, що це вина вищого керівництва, і тільки його.

“О війно, яка ти жорстока! Яка ти ненависна!”.

В книжці є розділ “Спогади пережитого бою”, де в деталях і поетапно розповідається усі жахи, які прийшлося пережити воїнам в бродівському котлі. Там не описана історія для співчуття, там усе правда. Це напевно найбільш емоційний розділ в книжці, де оповідач дозволив собі трішки проявити емоції. Але було б дивно звинувачувати його в цьому.

“Дивізія ввійшла у бої, маючи 11 000 вояків. У котлі вона втратила близько 7 000 вояків”.

Вольф-Дітріх Гайке в своїй книжці описує усе життя Дивізії, оцінюючи тільки їхні бойові навики і поведінку в бою. Але читаючи книжку, деколи натрапляєш на цікаву характеристику українських стрільців і старшин. Він порівнює поведінку українців і німців під час бою, наступу і навчань. Дуже цікаво читати оцінку українських воїнів від людини з не українського середовища.

В книжці також є моменти де автор розповідає про стосунки українців і місцевого населення Словаччини. Українці швидко встановили хороші взаємини з місцевим населенням, і навіть розгорнули торгівлю. Для Гайке це було незрозуміло, але він припустив, що це притаманно усім слов’янським народам.

У цій книжці кожен знайде відповіді на усі питання. Хто цікавиться ходом боїв і структурою Дивізії, тут є багато схем розміщення військ і пояснення військових ступенів. Для тих, хто вірить в те, що дивізійники розстрілювали і знущалися з військовополонених і мирного населення, Гайке спростовує це фактами.

“Праворуч у Золочеві в сонячному сяйві купається церква. Бракує тільки бамкання дзвонів – спів смерти…”.

Вольф-Дітріх Гайке зауважує, що незважаючи на усі труднощі і небезпеки, українські воїни Дивізії показали себе з найкращої сторони в умовах жорстокої боротьби, і не менш жорстокого відступу з котла. Неодноразово зазначається, що вони завжди готові знову вступити в бій за свої ідеали, свою країну і свій народ.

“Тут я складаю подяку українцям і німцям, із якими я працював в Українській Дивізії”.