Гра в паралельне читання

Мила Иванцова - Золотой Автор Украины. Книга "Гра в паралельне читання" - получила третью премию знаменитого украинского конкурса романов "Коронация слова" в 2012 году. Я стараюсь не пропускать даже номинированные книги этого конкурса, не только победившие. Нравится мне та украинская литература, которая попадает в отбор... Но... Бывают и непопадания. Мои личные непопадания.
Прежде всего жанр сентиментальной прозы - жанр очень шаткий. Кого-то он абсолютно отталкивает, кого-то настораживает, кого-то оставляет равнодушным. И таких больше, чем тех, кто читает книги только данного жанра. Я всегда лично для себя делю литературу такой категории, определяя ее либо достаточно серьезным словом "мелодрама", либо ставя с ухмылкой тег "любовь-морковь". Признаюсь, в данном случае мне было достаточно сложно сделать выбор. Все же книга задумывалась с драматическим сюжетом, который, по теории, должен был и выбить слезу, и заставить задуматься над чем-то там, но...
А давайте по порядку.
В книге два главных героя. Женщина, уехавшая в командировку и мужчина, оставшийся ждать ее дома, под боком у жены. Ну, такая себе не слишком впечатляющая история. Адюльтер, игры в любовь... Да, женщина в поезде находит флэшку с рассказами и предлагает от скуки поиграть своему любовнику в параллельное чтение. Мол, читаем по рассказу и делимся впечатлениями. По началу все идет достаточно скучно, неинтересно и предопределенно, потому что рассказики написаны женщиной, и впечатление от них как мужское, так и женское выдает тоже женщина (я имею в виду автора), поэтому естественно, что героиня видит в рассказах глубину, а герой только секс. И вот, когда уже хочется захлопнуть книгу, потому что ну действительно слишком предсказуемо это все, рассказики оказываются с сюрпризом. Вот тогда и выпрыгивает драматическая сторона сюжета обоих партнеров, появляется что-то похожее на смысл. Появляется и снова тонет в предсказуемости параллельных линий. Ну просто цитатой из книги - таке буває лише в дешевих романах чи в серіалах! Вот уж точно...
Мила Иванцова признается, что у нее своеобразная манера работы с текстом. Она в процессе написания книги постоянно дает куски незавершенной работы читать кому-то из близких людей, собирает мнения, пишет дальше. Не знаю, как все книги, это мое первое знакомство с творчеством автора, но книга мне именно вот такой рваной и показалась. Была задумка, ее начали воплощать, потом развернули в сторону драмы, потом выкрутили в другую сторону, потом добавили еще пару любовников в уже и так сложившийся любовный треугольник, в итоге разорвали все связи и в конце - опа! - словно опоздавший на поезд в последний вагон впрыгнул еще один забавный сюжетец.
Уф. Ни хорошо, ни плохо. Можно было бы лучше. Уверена.

Прочитала цей роман за один день із великою насолодою. Вставні оповідання, які читали головні герої, дуже гармонійно впліталися в канву сюжету. Як виявилося, недаремно. Жанна з цікавістю припускає, хто таємничий автор оповідань і вперше за кілька років задумується, а чи не примарами вона живе останні роки? А в душі Віталія ці оповідання розбурхують цілу бурю спогадів...
Здивував фінал. От хто виявився "темним коником"! Хоча це й не дивно - надто вже ідеальною її описували. Сподіваюся, що в головної героїні все складеться добре.

Це було моє перше знайомство з авторкою. І певне, не найвдаліше. Не скажу, що більше її книг до рук не візьму, але бажання піти до книжкової крамниці і скупити усі твори Міли Іванцової в мене не виникло.
В творі фактично розміщені дві книги - власне роман та низка оповідань, які вплетені в канву твору. Я дуже люблю малі жанри, хоча в Україні зараз вони не популярні, однак, як на мене, саме у них авторка показала свою неабияку майстерність. Оці оповідання, які головні герої домовляються читати та переповідати одне одному неймовірно сильні та захоплюючі. Чого не можна сказати про весь роман.
Ідея звичайно заслуговує на увагу. Та й трагедії людей не заїжджені. Однак переживань - немає. Ну як жінка, яка втратила все найцінніше може спокійно про це все говорити? В читача, по-суті, навіть співчуття явного не виникає від її слів, хоча б там мали бути істерики і біль... Щодо чоловіка, то чомусь все було дуже зрозуміло, про те його заборонене кохання і до чого воно призвело. Однак його показали таким собі мужчиною, не здатним відстояти себе і свою любов. Всю книгу він прикривається дружиною, сином, внуком, мовляв, як він їх міг покинути. Його взагалі все влаштовувало. Тож, якби не ці паралельні читання він би собі успішно й надалі жив у комфортних умовах робота-дім-коханка-баня. Головне, аби усе за графіком.
Кінцівка дуже здивувала. Але не вразила. Особливо остання зустріч. Ну от Київ - геть маленьке місто... Там герої роману беруть і просто так усі випадково зустрічаються і пересікаються. Як на мене, то це занадто награно.
З книги міг би вийти гарний простенький фільм для душі і відпочинку.
Однак, якщо Міла Іванцва випустить збірку оповідань, то я буду першою у списку читачів. Сподіваюсь писати у малій формі вона продовжить.