— У мене в пам’яті йде сніг… — Причім тут сніг? Флоренція — Фйоренца, квітуча тобто. Лілія в гербі. А сніг там рідко. Звідки ж він береться, що він іде у пам’яті тобі?
Оце і в мене були схожі думки, коли вгледіла назву твору. Причім тут Флоренція до снігу? А все ж, усе не дарма... Сама лишень згадка тут про Італію одразу переносить читача у потрібну епоху!
Джованні Франческо Рустичі — флорентійський скульптор епохи Відродження (золотої пори для музики, для пензля і пера), а за сумісництвом і головна постать даної п'єси. Саме на основі його життя Костенко нагадує про такі, здавалося б, прості істини.
У центрі твору, наче дві різні людини, постають молодик Джованні і він же у своїй нещадній старості. Герой про цю зустріч двох половин єдиного цілого каже:
Як страшно доля глянула у вічі!
Я зрозумів, що вже мене нема. Що тут мій кінь нікому вже не треба. Що Маріелла кличе мене з неба. Що я минув, що я уже не вгідний, і тут чужий, І там уже не рідний. І от сиджу, як тінь себе самого,— такий кінець життя мого земного.
Якби ми знали, о, якби ми знали, що буде з нами, о, що буде з нами…
Лиш пам’ять, наче дівчинка наївна, все хоче ляльку в попелі знайти.
«Чи не час задуматися про жнива?» — питає Ліна Василівна. Щоб часом не були такі ж сумні, як у славнозвісного колись скульптора. Треба думати наперед, щоб одного дня не схаменутися, зрозумівши що молодість розтринькана не на те. Щоб із гіркотою потім не дивитись у провалля пережитих літ.
— А той нас не угледить? Чого він там сидить, насумрився, — дріма? Абату донесе, абат нас не погладить. — Та він такий, що вже його нема.
У цій драматичній п'єсі мова про те, як не зрадити самому собі, як то воно важливо прожити життя Людиною. Насправді, зовсім неважливо, митець ти чи хто іще... Важливо те, яка ти людина. Тим паче, сьогодні достатньо і серед нас отих міста самоназваних отців, самих страшно розбещених і поганих, що так полюбляють цькувати будь-який прояв людяності в нас. Саме в наш час треба бути як ніколи обережним не лишень з ділами, а й зі словами:
Магнітом слова, сказаного всує, усяку нечисть можна притягти.
Піднята також тема Батьківщини, чого лишень варті слова:
Свойого неба не замінить жодне.
Читаючи її твори, не вперше переконуюсь, що пані Ліні все ж вдалося «створити річ, котра ніколи не розтане!». Чи принаймні сподіваюся, що не розтане.
5 понравилось
