Дума про невмирущого

Тут є трішки спойлерів.

Ой жито, жито, зеленеє жито! Сховатися б вiд ворожих очей у твоїх нетрях, впасти на землю мiж солодкими стеблами, що пахнуть весняними водами, вдихати силу, яку ти береш у землi, щоб згодом вiддати її людям, слухати твiй тихий шелест, твiй шепiт i не чути громiв вiйни.

Дума про невмирущого… Це простий твір, в якому автор розповідає про непросту тему. Він не придумає нові світи, як Айзек Азімов і не зображає постакаліптиче майбутнє. Він торкає таку болючу і вічну тему війни, яка стала для мільйонів людей – справжнім пеклом. А в цьому пеклі зустрічалися герої, серед яких в своєму творові Павло Загребельний показує головного героя – Андрія Коваленка.
Андрій – шістнадцятирічний юнак, здоровий тілом і душею, з щирим і світлим серцем. Мріючи стати вченим, він тягнеться до знань. Але воєнкомат відправляє його в військове училище, а війна – на фронт.
Далі: перша перемога, перше поранення і зустріч з коханням, яка швидко закінчується і відносить нашого героя знову на фронт.
Далі танки, гармати, знову поранення. Страждання, голод і полон. Який забирає останні шанси і надію на врятування, волю… І цей полон затягує все сильніше і сильніше, своїми жорстокими лещатами немов у бездонну прірву. І від цього стає боляче на душі.

Вiсiмнадцять рокiв тому мати народила його в полi, бiля чумацької могили, пiд копою пшеницi. Чи знала ти, мамо, як важко буде твоєму синовi, твоїй дитинi?

Знаєте… Перші дві третини твору мені спочатку здалися дещо затягнутими… Якось важко йшло. Хоча причепитися немає за що. Але потім як прорвало. І я зрозуміла, що це така специфіка твору: показати війну не зі сторони, а з середини, дати можливість подивитися на війну очима головного героя, з самої його душі. І я побачила. І в результаті, читаючи ці рядки, я своєю власною шкірою відчувала кожен біль Андрія Коваленка. Відчувала його нестерпні страждання, тугу і відчайдушну спрагу до життя!..

Я плачу. До сих пір. Бо у фіналі книги, головний герой з простріляною грудиною, лежить в лазареті концтабору. Лежить, ледве дихає і не може надихатися, бо повітря просковзає повз поранені легені. Але тут, на смертному одрі він знаходить свого названого брата, якого чекає смертна ін'єкція. І згодом, після задушевної останньої в його житті бесіди, Андрій, пожертвував останні години, а може хвилини свого життя, щоб дати можливість вижити своєму другу, поляку. А сам – знаходить тут, у концтаборі, свою останню могилу. Але він не вмирає, а продовжує жити в душі його нового брата.

Простiть, мамо й тату, свого сина за те, що вiн вмер так далеко вiд вас, за те, що вмер ранiше од вас. Ви ще довго пам'ятатимете його. Згадуватимете свого сина вранцi, як сходить сонце, i в безсоннi ночi, в горi i в радостi, взимку й повеснi, поки й живi будете ви журитися за своїм сином — єдиною дитиною i проклинатимете вiйну. I ще будете ви тужити й нарiкати на долю за те, що не поклала вона вашому синовi пiд голову пахучого снопа пшеницi, не постелила йому в боки бiлих, м'яких снiгiв, не заквiтчала йому могили червоною калиною.