Отзывы о книге Марія. Гори говорять

Знищення українського села – один із головних злочинів радянської влади. Знищення любові до землі, любові справжньої, магічної, що перетворяє людину на господаря власного життя, на натхненного творця із натрудженими, мозолистими руками, на створіння, що глибоко пустило свої корені і щедро розплодилося на всі боки. Забрати землю у такої людини – то значить лишити її мрії, сенсу життя і, власне, самого життя. Забрати працьовитих і працелюбних людей від такої землі – то значить на довгі роки викоренити культ землеробства, знепліднити землю, приректи її на зубожіння, на винищення, на бур`яни. Знищити поклоніння землі в країні, яка ніби створена природою для щедрого землеробства, – то значить знищити саму країну, підкосити її, перетворити її на щось таке, про що писав геній Тарас Шевченко: «Народе мій, замучений, розбитий, Мов паралітик той на роздорожжу».

Марія, Марія, Марія... Ти – земля, ти – життя, ти – страждання і біль, ти – надія і любов. Ти нещасна і скалічена моя країна.

Улас Самчук написав дійсно роман-хроніку життя українського народу, а в образі Марії втілено саму Україну. Марія - проста селянка, робітниця, мати і берегиня родинного затишку. Минають роки, зими змінюються веснами, люди працюють на рідній землі, плекають її, зігрівають любов’ю, а вона за це родить багато, годує своїх синів та дочок. І не потрібно селянам більше нічого, аби не забирали в них тієї землі-годувальниці... Але прокотилась війна світом і Марія втрачає у тій війні свого старшого сина Демка, надію і опору. Революція і "совєцкая власть" забирають середнього сина Максима, зробивши з нього більшовика і рідні батьки перетворюються для нього на "кулаків" та "контрреволюцію", забирає Максим у Марії і молодшого сина Лавріна, "зробивши" його петлюрівцем і заславши до таборів ГУЛагу. Страшні часи настали, син вбиває батька, брати воюють поміж собою... Революція...

Шумить тирса, шелестить очерет, кряче ворон. У чорному лісі повзуть тіні. Повстанці? Більшовики? Ті й другі. Зіткнулися, й нема милосердя. Не на життя, на смерть стялися. Сьогодні ті, завтра другі. Як зручно, легко стрілялося, як вмілося в’язать петельки й розвішувать по дубах дібров дітей одної землі.

А людям все-одно хочеться лиш працювати, вставати разом із сонцем, йти в поле та кропити рідну землю своїм потом. Їм не потрібна комуністична влада - "Хай чорт, аби не більшовик. Що хочеш роби, а тільки не роби комунії." Їм не хочеться віддавати своє, чесною працею зароблене, кров’ю омите.

...І який же я гріх робив, коли у мене з двох десятин повстало дванадцять? Коли у мене з одної корови стало шість... Коли з десяти родючих дерев виросло двісті? Який це був, розумна людино, гріх і пощо взивати мене сволотою, кулаком?.. Що я не хочу віддати своєї праці даремно, що я не бажаю на старості днів тягнутися у жидівський гайдер, у оту комунію?..

1932 рік, Україна пухне від голоду, захлинається у ріках крові людської, здіймаються і відлітають у безвість села. Колективізація... "Совєцкая власть" вимагає хліба...

Україна дала вам "хлєба". Україна корчиться з голоду колгоспів, обливається потом, риє свій чорнозем і видирає з землі "хлєб".

Голод забирає в Марії останню дитину - доньку Надію та маленьку онучку Христину. Закінчився рід Марії... Спинилося й старе серце, серце матері роду людського...

Буду в меньшинстве, но книга мне не понравилась. Главная причина этого – объем произведения. Самчук попытался вместить в двухстах страницах слишком много: всю жизнь Марии от детства до смерти, две войны, Голодомор, крестьянский быт, раскулачивание, рождение детей Марии, их смерть, затем рождение других детей. Это все мелькает настолько быстро, что не успеваешь проникнуться ни к тому, что происходит в жизни героини ни к тому, что происходит вокруг нее. В одной главе она испытывает первую любовь, чуть ли не в следующей Мария уже в преклонном возрасте внуков ждет. Вовлечение в мысли и переживания минимальны, читатель сам должен додумывать, что творится на душе у героини, каким образом удавалось справляться ей со всеми тяготами. Лучше обстоят дела с прописанностью двух мужей Марии, несмотря на то, что им отведено намного меньше времени.

Действительно впечатляющей получилась концовка повести. Если быть точнее, то поступок второго мужа, Корнея, по отношению к своему сыну. А еще он оставил в живых свою собаку и это не смотря на сильнейший голод. Вот где сила духа и вот кто должен быть главным действующим лицом, никак не Мария, которая тихонько жила и тихонько умерла. Ненавижу, когда украинские авторы выставляют селян безропотным скотом, которые способны только страдать. Жизнь их счастливой не назовешь, это так, но ведь было же и что-то хорошее. По крайней мере, мне хочется в это верить.

Читала, і серце стискалось від болю, сторінка за сторінкою, виборювала собі кожну хвилину, годину, день життя Марія. Життя - це праця, життя - це біль. Життя - це любов. Життя - це хліб. Люди клали перед ним свою працю, силу, піт, а він їм давав наснагу для життя та силу для нового року на полі. Вони жили, працювали, розширювали поля, ще більше працювали, і ніби всі були вдоволені та ситі. Але ні... Прийшла війна, забрала молодиків, але люди поля не кинули, хліб ніхто не топтав, якось вижили, пережили. Потім революція та коллективізація. Тут уже влада і простий народ підкосила, ще більше людей зникло, померло, замордовано. Згасає і Марія... переживаючи всіх своїх дітей, чоловіків... Стільки болю, любові, радості, праці, поту в тому імені... в тій долі... От так і тепер серце стискається серце за Україну... що роблять з нею? навіщо ділять? що з нею буде? чи зможе вона пережити цю революцію...

Перевод

Читала и сердце сжималось от боли, страница за страницей, боролась за каждую минуту, час, день жизни Мария. Жизнь - это труд. Жизнь - это боль. Жизнь - это любовь. Жизнь - это хлеб. Люди работали ради него, отдавали всю свою силу, время, пот, а он давал им воодушевление на новую жизнь и силу для следующего года на поле. Они жили, работали, расширяли свои владения, еще больше работали, и вроде бы все были довольны и сыты. Но нет... Пришла война, забрала молодых парней, но люди не бросили поля, хлеб никто не топтал, как то выжили кто как смог и пережили ее. Потом революция и коллективизация. Тут уже власть и простой народ подкосила, еще больше людей пропало, умерло, замучено. Гаснет и Мария... она пережила всех своих детей, мужей... Столько боли, любви, радости, труда, пота в этом имени... в этой судьбе... Вот так и сейчас сердце сжимается за Украину... что с ней делают? зачем делят? что с ней будет? сможет ли она пережить и эту революцию...

Історія жінки з перших хвилин народження і до смерті. Вона пережила все: і радість, і смуток, і кохання, і розчарування, і війну, і голод, - але все мужньо подолала. На протязі всієї повісті Марія викликає неоднозначні почуття, тому що автор не зображує її повністю ідеальною. Вона звичайна жінка зі своїми перевагами та недоліками. Смерть батька під час виконання робочих обов'язків, а потім матері (від журби), доля наймички, коханий Корній на 7 років подається у матроси. Не знає, чи повернеться Корній, чи буде її кохати, тому виходить заміж за Гната, який до кінця життя кохатиме тільки Марію...

Все таки напишу рецензию на эту книгу. Действительно, эта книга - шедевр украинской литературы. И почему она не такая популярна, как произведения Довженка, Шевченка, Франка, я не понимаю. Тронула до глубины души. По правде, первая часть книги немного скучновата. Поступки главной героини немного раздражают, сюжет довольно простоват. Но вторая половина книги....нет слов. Она дает тебе прочувствовать до мозга костей все значение таких слов как "голодомор","коллективизация". Это поистине трагедия народа. Настолько тяжелая, что душит тебя даже при одном воспоминании. На глаза наворачивались слезы. Злость за свой народ, свою историю буквально душила тебя изнутри. Ужас описаного подымал волосы дыбом. Ни одна книга по истории не даст вам понять эту катастрофу так глубоко, как личная трагедия обычной сельской семьи на фоне ужасающей правды....