Птахи з невидимого острова

До нової книжки найвидатнішого сучасного українського майстра прози дібрано три філософські повісті з пригодницько-фантастичними фабулами (так звані мислительні детективи) — жанр, більше опрацьований у літературі західно-європейській, аніж в українській. Завершує книгу «Маленьке вечірнє інтермеццо» — зразок гумористично-фантастичної повісті. Повісті «Птахи з невидимого острова» та «Початок жаху» було інсценізовано й поставлено в театрах Києва та Львова.

Жанры

Рейтинг LiveLib

4,1

18 оценок

5
39%
4
44%
3
11%
2
6%
1
0%

Ваша оценка

Прочитали 21Хотят прочитать 26

Рецензии

Morra2 апреля 2017 г.
С Валерием Шевчуком у нас пару лет назад вышло многообещающее знакомство. Правда, боюсь теперь, что прекрасное "Око прірви" уже ничто не переплюнет - заданная изначально планка слишком высока.
Аннотация к "Птахам..." уверяет, что жанр философской повести с приключенческо-фантастической фабулой больше разработан в европейских литературах, чем в украинской. Я не знаток последней, конечно, но ассоциации действительно рождаются скорее с Буццати, Камю или Кафкой. С первым так даже чисто внешне - заброшенная крепость и ты, запертый в ней, а жизнь течёт сквозь пальцы. Лейтмотив "Птиц..." - это, конечно, идея свободы, проговариваемая скрытно и явно почти что с каждой страницы. Очень показательно в этом смысле время написания повести - 1989 год, перестройка. Воистину, по-настоящему оценить произведение можно только с учётом обстоятельств его появления.
Сюжет фантасмагоричен и напоминает притчу. Главный герой, сбежав из турецкого плена, оказывается в новом плену - крепости, где живёт всего несколько человек и царят странные нравы. Его новая жизнь - это то же весло, болезненные воспоминания про галеру и родительский дом, слабые попытки понять обитателей крепости и многочасовые мечтания. Замкнутое давящее пространство, безвластие над собой, тоска - впору вешаться. Однажды став рабом, вернуть себе свободу, кажется, уже невозможно. Или всё-таки есть шанс?.. Dum spiro spero (Пока живу, надеюсь) - это про "Птиц..." и, что там крутить, про всех нас.
Читать далее
18
558
Trepanatsya10 мая 2025 г.
Зараз, коли пишу ці строки, знаю, що Валерій Шевчук пару днів тому помер. Світла пам'ять...
Це перший твір, та все ж не останній, читанний мною у автора. Давсь мені якось не легко, читала потроху і довгенько.
Щойно з турецького полона, головний герой потрапляє у замок, з якого знову ж йому немає виходу. Щось таке кафкіанське розливається над Олізаром та мешканцями (бранцями?) цього замку. Чи то вони вже мешкають на тому світі, чи все-таки ще на нашому... Олізар пручається, робить спробу за спробою втекти, та все марно. Абсурдність, жага до волі, бажання побачити батьків та свою Вітчизну, безсилля та безпорадність перед свавіллям бюрократії та влади - ось основні настрої невеличкої повісті Шевчука. Похмуро, тужливо...

— Загинути вільними, панове, — сказав Олізар, і очі його запалали, — це не те, що загинути невільником. Невільник гине, як пес, і жаль його перед смертю — це жаль пса; вільний гине з білим болем у душі, бо перед ним прочинилося життя справжнє, гарне й омріяне, і от треба його кидати, як стерво, рибам на з'їжу.
Читать далее
16
315
LeRoRiYa15 сентября 2014 г.
Одна з найцікавіших книжок, яку я читала в той період, коли закинула її на Лайвліб. Точно пам'ятаю, як не могла відірватися.
Чи варто читати? - ТАК.
Чи шкода часу? - НІ.
Чи шкода грошей? - НІ.
Чи можна відірватися? - НІ.
Чи можна кинути, не дочитавши? - НІ.
Словом, раджу, раджу, раджу!
10
359

Все рецензии

Цитаты

Trepanatsya10 мая 2025 г.
— Загинути вільними, панове, — сказав Олізар, і очі його запалали, — це не те, що загинути невільником. Невільник гине, як пес, і жаль його перед смертю — це жаль пса; вільний гине з білим болем у душі, бо перед ним прочинилося життя справжнє, гарне й омріяне, і от треба його кидати, як стерво, рибам на з'їжу.
1
126
Trepanatsya10 мая 2025 г.
Страх — це щось таке, як білий хорт з червоними очима, білий, бо страх — біль, а хорт — бо гризе; страх — це гадюка, яку ковтнув, необережно пивши з джерела, і вона там — у нутрощах — смокче тебе, як воду; страх — це вода, яка ковтає все, що падає в неї; страх — це хорт, утоплений у воді, і гадюка, яка не вжалила, але щомиті може це зробити.
1
29
andriydankiv22 июня 2013 г.
Олізар лежав, занурений лицем у землю, і міг прозирнути її наскрізь. <...> Мільйони грішників начиняють землю, вона, земля наша, і є ті мільйони грішників, тісно збитих одне до одного. Адже трава — це волосся їхнє, а дерева — витягнуті до неба прохальні руки їхні. Листя — це записки молитов їхніх; через це воно так шелестить, через це шепоче й благає. І небо не хоче молитов, небо прокляло їх: посилає дощі, щоб змити ті записки, й посилає осені — скинути їх і загубити навіки в тліні та гною. Морози дублять руки й відмерле волосся, але воно, небо, й милостиве, воно не може жити тільки жорстокістю: йде на землю весна і в глибинах землі знову пишуть грішники свої записки-молитви, які випливають знизу на хвилях соку — сліз отих грішників, вони розгортаються під сонцем знову ті самі, і сонце цілує й милує їх, або ще раз читає про все лихо людське і про вади, переступи та злочини. Воно хмурніє й посилає громи з блискавками, і блискавки б'ють дерева, а дощ миє листя, як миють старий пергамен, щоб написати на ньому новим чорнилом палімпсест. Тоді сонце знову цілує листя, милує його, а крізь слова новітні проявляються записи старі…
Читать далее
1
109