Птахи з невидимого острова

С Валерием Шевчуком у нас пару лет назад вышло многообещающее знакомство. Правда, боюсь теперь, что прекрасное "Око прірви" уже ничто не переплюнет - заданная изначально планка слишком высока.

Аннотация к "Птахам..." уверяет, что жанр философской повести с приключенческо-фантастической фабулой больше разработан в европейских литературах, чем в украинской. Я не знаток последней, конечно, но ассоциации действительно рождаются скорее с Буццати, Камю или Кафкой. С первым так даже чисто внешне - заброшенная крепость и ты, запертый в ней, а жизнь течёт сквозь пальцы. Лейтмотив "Птиц..." - это, конечно, идея свободы, проговариваемая скрытно и явно почти что с каждой страницы. Очень показательно в этом смысле время написания повести - 1989 год, перестройка. Воистину, по-настоящему оценить произведение можно только с учётом обстоятельств его появления.

Сюжет фантасмагоричен и напоминает притчу. Главный герой, сбежав из турецкого плена, оказывается в новом плену - крепости, где живёт всего несколько человек и царят странные нравы. Его новая жизнь - это то же весло, болезненные воспоминания про галеру и родительский дом, слабые попытки понять обитателей крепости и многочасовые мечтания. Замкнутое давящее пространство, безвластие над собой, тоска - впору вешаться. Однажды став рабом, вернуть себе свободу, кажется, уже невозможно. Или всё-таки есть шанс?.. Dum spiro spero (Пока живу, надеюсь) - это про "Птиц..." и, что там крутить, про всех нас.

Зараз, коли пишу ці строки, знаю, що Валерій Шевчук пару днів тому помер. Світла пам'ять... Це перший твір, та все ж не останній, читанний мною у автора. Давсь мені якось не легко, читала потроху і довгенько. Щойно з турецького полона, головний герой потрапляє у замок, з якого знову ж йому немає виходу. Щось таке кафкіанське розливається над Олізаром та мешканцями (бранцями?) цього замку. Чи то вони вже мешкають на тому світі, чи все-таки ще на нашому... Олізар пручається, робить спробу за спробою втекти, та все марно. Абсурдність, жага до волі, бажання побачити батьків та свою Вітчизну, безсилля та безпорадність перед свавіллям бюрократії та влади - ось основні настрої невеличкої повісті Шевчука. Похмуро, тужливо...

— Загинути вільними, панове, — сказав Олізар, і очі його запалали, — це не те, що загинути невільником. Невільник гине, як пес, і жаль його перед смертю — це жаль пса; вільний гине з білим болем у душі, бо перед ним прочинилося життя справжнє, гарне й омріяне, і от треба його кидати, як стерво, рибам на з'їжу.