Рецензия на книгу

• 

  Trepanatsya10 мая 2025 г.

  Зараз, коли пишу ці строки, знаю, що Валерій Шевчук пару днів тому помер. Світла пам'ять...
  Це перший твір, та все ж не останній, читанний мною у автора. Давсь мені якось не легко, читала потроху і довгенько.
  Щойно з турецького полона, головний герой потрапляє у замок, з якого знову ж йому немає виходу. Щось таке кафкіанське розливається над Олізаром та мешканцями (бранцями?) цього замку. Чи то вони вже мешкають на тому світі, чи все-таки ще на нашому... Олізар пручається, робить спробу за спробою втекти, та все марно. Абсурдність, жага до волі, бажання побачити батьків та свою Вітчизну, безсилля та безпорадність перед свавіллям бюрократії та влади - ось основні настрої невеличкої повісті Шевчука. Похмуро, тужливо...

  
  — Загинути вільними, панове, — сказав Олізар, і очі його запалали, — це не те, що загинути невільником. Невільник гине, як пес, і жаль його перед смертю — це жаль пса; вільний гине з білим болем у душі, бо перед ним прочинилося життя справжнє, гарне й омріяне, і от треба його кидати, як стерво, рибам на з'їжу.

  16

  315