Добрі пісні про поганих дівчат

Десь колись в одній зі своїх рецензій я писала, що для мене немає цікавої української поезії. Ох, яка я була неправа! Жахливо неправа і необ’єктивна! І Іздрик - це не виключення із того мого попереднього правила, ні! Ще є, як мінімум, Діма Лазуткін! Ой, шановні, я розгублена, бо я просто в захопленні від його поезії... Поділюся фактом: купила книгу, сіла читати вірші. Читаю... і звідкись береться інтонація в голові, і чоловічий голос так вкрадливо і задушевно читає мені ці ж рядки... Флешбек. Я вже чула цього вірша, у виконанні самого автора, колись на літчитаннях в рамках "Форуму Видавців". А якщо це відклалося в моїй пам’яті, то це не просто так. Одним словом, через Діму Лазуткіна я привезла з фестивалю "Країна Мрій" книг більше, аніж з минулорічного "ФВ" у Львові) Таке от до роздумів: як випадково виявляється, що з минулого ми витягуємо речі, які колись полюбимо) В favourites. Однозначно.

Колись у моді були романтики, потім - мачо, потім - метросексуали. А Лазуткін вирішив це все у собі поєднати і для повного щастя писати вірші, що в результаті дало нам яскравого молодого поета. Настільки яскравого, що на його виступах ти розумієш: дівчата не чують, ЩО він читає, вони слухають ЯК він читає.

Погоджуюсь, що Лазуткіна все таки приємніше слухати, ніж просто читати. Його поезія тоді набуває особливого сенсу і настрою. Він пише про поганих і не дуже дівчат, про кохання і спільні ранки, про пустку за вікном і трохи про політику. Інколи надміру грубий і брутальний, однак завжди досить прямолінійний.

Однак я надаю перевагу читати його вряди-годи на Фейсбуці, ніж збирати колекцію книг. Особливо зараз, коли він пише на дуже актуальні і гострі теми.