Канцоньєре

Рыдайте, донны; ты, Любовь, рыдай! Влюблённые всех стран, рыдайте тоже.

Нельзя огонь перебороть огнём, равно река от ливней не мелеет;

Своё своим обычно богатеет, как и чужое черпает в чужом.

Скорей дождусь я белизны волос, чем состраданьем мне утешит очи тот идол мой, изваянный из лавра.

Звезда земная в блеске неугасном!

Не раз виводив на папері слово,

Та думка і перо мої здавались,

Нічого не придумавши. Амінь.

На світі трохи знайдеться звірят,

Що сонця не бояться їхні очі,

А інші виглядають тільки ночі —

На темний промисл вийти без завад.

А є ж іще такі, які летять

В огонь, для них такий урочий,

І розлучаються з життям охоче, —

От я себе і ставлю з ними в ряд.

Коли дивлюсь на вас і відчуваю,

Що я у цьому світі геть чужий.

Усмішки вашої узрівши світ благий,

Життя не пеклом бачу я, а раєм.

Незчуєшся — життя вже пролетіло,

І завмираю, знов бреду несміло,

І сльози долу градом капотять.

Я в сумнівах питаю мимохіть:

"Не віриться, невже ми так живемо,

Щоб це і тіло, і душа окремо?"

Ні в тихім небі мандрівні зірки,

Ні в чистім морі кораблі смолові,

Ні в полі лицарі, до бою вже готові,

Ні в пралісі на грищі хижаки,

Ні з новиною гість віддалеки,

Ні вірші, зложені на честь любові,

Ні край фонтана, на м'якім лужкові

Співачок любих голоси дзвінкі, —

Ніщо мойого серця не залудить:

Забрала все навік в свою могилу

Та, що була мені свічадо і світило.

Тягти життя мені несила, люди.

Я рвусь покласти край моїй недолі:

Ох, лучче б я її не знав ніколи.

Знеможений, горю вогнем без міри,

Усі це бачать, тільки не вона,

Мене трактує так, немов не зна,

Не помічає мук моїх допіру.

Божиста врода й повна недовіра.

Чому ваш зір бідаху обмина?

Аби моєї зірки не вина,

Ви пожаліли б душу мою щиру.

Вогонь мій, до якого вам байдуже,

Мої пісні красі твоїй урочій

Запалять інші душі не сторонні.

Надіюся, що він таки заслужить,

Щоб мій язик і згаслі твої очі

Іще надовго зберігали пломінь.

Амур розвогнить серце напропале,

А іншим разом стужею стиска.

Спитати б, сила тут бере яка —

Надії, страху, холоду чи палу?

А то в мороз небесний небувалий

Коханця кине, як душа палка.

А то для ревнощів сховає мужика,

Вгорнувши у жіноче покривало.

Цей пломінь підступа з усіх сторон,

І я зі спраги мушу погибать,

Страждання передати вірш безсилий.

Ну, та дарма! Прекрасний мій вогонь!

І кожен бачить в ньому благодать.

Хтось хоче полетіть, та ще не носять крила.

Надіявся, що страх мене покине,

Бо випав жереб вже мені такий,
Та й вік і смерть достоту, як і їй,

Та гляну — і гублюся ту ж хвилину.

Я мовив, та слова спливали даром,

Скидаючись уже на белькотню.

Амур зробив із мене німака.

В коханні мова плутана й палка.

І той, хто каже, що палає жаром,

Правдивого не відає вогню.

І там, де сонце топить сніг і лід,

І там, де жар випалює пашницю,

І там, де сонцева огниста колісниця

Звершає і завершує політ;

І за негоди, і в ясну блакить,

Повітря чисте чи імла клубиться,

Коротка ніч чи день усе бариться,

Чи вже благословляється на світ;

І в небесах, і в чортовім болоті,

Байдуже, це гора чи долу спід,

Дух вільний чи ув'язнений у плоті,

Хай зганьблений, хай піднятий на щит,

Зостануся таким, як був я доти,

Зітхаючи уже п'ятнадцять літ.

Не мироносець я і не співець війни,

Тремчу і жду, палаю й крижанію,

Од всіх тікаю, й любі всі мені,

Ширяю в небі, в поросі дубію.

Сиджу в тюрмі, та ґрат нема в вікні,

Відкриті двері, та втікать не смію,

Не раб Амуру й не чужий, о ні,

Я без оков, та воля — тільки мрія.

Дивлюся без очей, кричу без язика,

Кирпату зву й сахаюсь: "Геть, мано!"

Себе ненавиджу й люблю істоту всяку.

Мені утіха — сум, а сміх — біда тяжка,

Життя і смерть мені те все одно, —

За все це, донно, вам моя подяка!

Думки — це стріли. Сонце — це ваш вид,

Огонь — бажання. Все це так кипить,

Засліплює, оглушує і коле

Сумніви щодо природи кохання

Кохання це чи, може, щось иначе?

Мене то палить, то морозить знов.

Коли в нім благо — що ж так студить кров?

А як болить, то й радує одначе.

Як я палаю, чом від палу плачу?

Нам легше, за прислів'ям, шерсть змінить,

Ніж звичку.

Так учинити кожен має право:

Щоб скрити почуття свої лукаві,

Прибрати хмуру чи веселу міну

Земне життя — як майова поляна,
Де серед квітів зачаївся змій.
Довіришся картині тій благій,
Й тобі помститься доля невблаганна.