Історії про троянди, дощ і сіль

На ногах ходити так незручно, так незручно, це любов так болить на кінчиках пальців. Це любов змусила мене вийти з моря на землю. І вона танцює так, щоби більше бути в повітрі, а не на землі.

...і не можу зрозуміти, чому серед дерев не буває калік, а серед людей бувають.

Моя покійна мама казала, що зорі - це свічки, які ангели запалюють для Господа Бога, коли служать всенощну службу. Кожен ангел запалює одну свічку, ангелів же на небесах - легіон. А коли зорі мерехтять на небі, то це від тих несказанно гарних гімнів, що їх співають херувими. А якби хтось із людей почув ті гімни, то одразу помер би, бо людські вуха і людське серце не можуть витримати ангельських співів.

Колись я думала, що ознака старості - це сиве волосся. Тепер я думаю, що ознака старості - це коли дивишся на небо і не віриш, що є мотузяна драбина, яка туди веде. Не віриш, що туди взагалі можна потрапити.

...бо ми сіль і земля, знаєте, ми сіль і земля.

...він думав про те, що у людей серця такі великі й такі малі, і його власне порцелянове серце трохи боліло.

Брат Заїка вмів бачити сліди раю на землі.

Я знаю, що сам брат Заїка дуже тужив за раєм, це було написано на його обличчі. Я побачив це першого ж дня, щойно переступив поріг монастиря. Я йшов коридором, якийсь худенький брат мив підлогу, він підвів голову, віповів на моє привітання, і в мене аж очі заболіли — таке світле було його обличчя і такі тужливі очі, що шукали раю навколо себе. І, здається, знаходили.

Адже якби нам довелося постати перед світлим ликом Творця, то навряд чи з наших уст вийшло би щось, окрім незрозуміло белькотання. Всі ми заїки перед Богом, бо ж нам нічого Йому сказати, коли Він розпитуватиме нас про наше життя.

Півночі іноді плачу, а то й до світанку буває. А на другий день нічого не можу їсти. Тільки воду п'ю. Наш кухар, брат Захарія, дивується, що я нічого не їм, я хочу йому пояснити, що наш Спаситель так за нас страждав, що я теж хочу постраждати.