Православие, инославие, иноверие

Любопытный сборник разновременных статей американского историка о сложности управления империей, в которой много религий. Несмотря на некоторую искусственность сведения под одной обложкой, мозаика статей служит метафорой того калейдоскопа вер, которыми надо было управлять государству.

Сами статьи носят скорее нарративный характер, раскрывая проблемы взаимодействия имперских институтов с грузинскими автокефалистами, армянскими католикосами, польскими католиками, прибалтийскими протестантами, крещенными татарами. И многими другими.

Главы про грузинский экзархат и армянскую церковь так и просятся в оставшийся нереализованным том о Закавказье в составе Российской империи (в серии Historia Rossica есть подсерия об имперских окраинах). Пол Верт содержательно описывает национализацию церковной жизни, бурно проходившую в обеих нынешних странах, и вялые попытки царской администрации что-то с этим сделать.

В целом это главный вопрос книги – как государство отвечало на растущие националистические настроения различных окраин и самого «территориального ядра империи». Царская власть до самого падения старого режима продолжала пытаться категоризировать своих подданных исключительно по конфессиям, делая вид, что национальностей не существует. В империи отсутствовали ЗАГСы, все подобные записи вело духовенство. Гражданских браков и неверующих быть не могло. Все это входило в противоречие не только с западноевропейской практикой, где государство взяло на себя эти функции к 1870-м годам, но и с насущными потребностями подданных и самого государства. Такая система, с одной стороны, оставляла за бортом тех верующих, у которых не было официального духовенства, с другой осложняла жизнь тем, кто оказывался приписан к удаленным инстанциям. Литовским татарам было тяжело получать выписки из документов, так как ими занималось управление в Симферополе.

Нельзя не обратить внимание на ужасную инерцию управленческих решений царской власти. В 1905 году, под давлением революции, Николай II почти решился воплотить в жизнь предложения, большинство которых было обсуждено и положено под сукно в 1860-е. Почти полвека понадобилось на то, чтобы затасканные по комиссиям и совещаниям меры по обеспечению «свободы совести» были провозглашены нормой царским манифестом. Но и после этого свобода совести осталась на бумаге, так как административная машина империи пробуксовала и не смогла обеспечить выполнение царского манифеста. Как мало изменилось с тех пор.

Это не монография, как можно сначала решить, но сборник статей одного автора (профессора истории в Университете Невады Пола Верта), написанных в основном в 2006-07 годах, так что единого сюжета здесь нет, однако все эссе объединены общей темой этноконфессионального измерения позднеимперского периода.

Из исследуемого периода выпадает только первая глава, написанная в 1997 году и касающаяся уникального случая крещения восьмисот марийских язычников при Николае I. Помимо нее все остальные эссе касаются целых явлений и тенденций, и только здесь отдельный кейс бюрократического запала. Впрочем, даже он является показательным для вопроса православного прозелитизма в XIX веке.

Как мне представляется, статьи, накладываясь, заметно усиливают друг друга и создают дополнительные значения, так что общий смысл у сборника несомненно есть, и немалый - врозь эссе не производили бы такого впечатления.

Рассматривая разнообразные аспекты отношений государства и различных конфессий (вопрос о грузинской автокефалии, вопрос церковной метрикации и ее реформы, регулирование межконфессиональных браков, положение армянского католикоса и другие) Верт демонстрирует многочисленные проблемы, зачастую связанные с общественным развитием империи и ее перехода от династической монархии к национальному государству.

Поскольку это все отдельные статьи, опубликованные в разных профессиональных журналах, они небольшие, автор не растекается мыслею, сноровисто упаковывая свои замечания и комментария в ограниченный объем, подводки и итоги соответствующие. Написано в хорошем стиле, где-то посредине между науч-попом и работой "для своих", достаточно понятно и увлекательно, даже если вы не разбираетесь в конкретной теме.

«Православие, инославие, иноверие» важко назвати цілісним і всеохопним дослідженням, це кілька статей-картинок на тему існування релігії в російській імперії. Але й непотрібною вважати книжку було б несправедливо. Принаймні я дізнався для себе багато нового. Найбільш інформативною виявився розділ про армянський католікосат, але й доволі змістовними були статті про загальний стан веротерпимості в імперії і її розвиток, практику ведення актів громадянського стану (повністю відданих на відкуп релігійним установам), змішані за релігійною ознакою шлюби.

Новиною для мене було дізнатися, що до царського указу від 17 квітня 1905 року вихід з православ'я («отпадение»), так само, як і відмова від будь-якої християнської релігії на користь нехристиянської, вважалося кримінальним злочином, якими б не були обставини хрещення.

Не новина, що православ'я було невід'ємною частиною російської держави і державної політики. «Нерусские [що майже завжди означало «неправославні»] были аутсайдерами, не способными по-настоящему участвовать в развитии России без наставления и воспитания». Така вірність православ'ю, перш за все, пояснювалася слабкістю самої імперії і її бажанню утримати всі завойовані території докупи. Православ'я, як і російська мова, розглядалася як той сами цементувальний фактор. Причому не стільки тому, що провідники політики були такими великоросами, скільки тому, що інших об'єднувальних чинників вигадати не могли. Характерно, що окраїни імперії починалися, здається, відразу за Москвою – Західний край, Остзейські землі, Польща, Фінляндія, Кавказ, навіть Волго-В'ятські території, не кажучи вже про Середню Азію, Сибір і Далекий Схід вимагали, на думку центру, особливого режиму існування. І ставлення до них було вкрай вибірковим. Практично щодо кожної території діяв свій правовий режим, майже кожна територія або мала особливий статус у тому чи іншому відношенні, або була виключена у певних моментах з загального імперського законодавчого поля. Так, скажімо, заборони на змішані шлюби, що діяли майже скрізь, були офіційно дозволені у Фінляндії, а в Остзейських землях на них закривали очі, хоча офіційно загальноімперська заборона на такі шлюби ніби діяла.

Втім, радянське твердження про Російську імперію як про «тюрьму народів», очевидно, було великим пропагандистським перебільшенням. Наведені дискусії на навколорелігійні теми засвідчують про спробу державних діячів не стільки пригнобити, скільки відчайдушно зробити з Росії повноцінну цілісну державу. Самі дискусії демонструють й розуміння всіх складнощів, й розум. Так, скажімо, кожного разу, коли виникала чергова ідея послаблення релігійної політики, висловлювалися думки про православ'я, як морально-етичну силу, здатну утримати народ від повного духовного занепаду. Тому й відомі по інших епізодах фігури не виглядають такими уж однозначними. Скажімо, міністр внутрішніх справ Валуєв був поборником імперської політики веротерпимости і вважався одним з головних прихильників «свободи сумління».

Вслід за Алексеєм Міллером в книжці «Империя Романовых и национализм. Эссе по методологии исторического исследования» можна повторити, що історія Російської імперії – це не чорно-біла картинка з гнобителями і пригнобленими, а складний суперечливий процес, який вимагає не стільки пристрастного, скільки вдумливого вивчення. При цьому наврядчи можливо буде звести її до якогось єдиного знаменника для всіх без винятку територій. Наведений приклад Валуєва, відомого в Україні своїм антиукраїнським циркуляром, наочно демонструє це.