Вікна застиглого часу

Розповім про ту ніч, котра, наче крука крило, про ніч, яка небо замкнула на місяць і зорі. Вона протікала у вікна і затоплювала кімнату, і все, що було в кімнаті, тихо гойдалося і кудись плило, плило…

Деякі книги були поточені міллю, або ж злегка погризені мишами, котрі, ласуючи винятково клеєм, гризли тільки палітурку. Гортати ці книги – задоволення печальне і ностальгійне, але це я збагнув не тоді, коли дитиною проникав у світ старих книг, а вже тепер, коли згадую їх. Досі чую цей запах, шурхіт, легеньке похрумкування пересохлих аркушів і тихий-тихесенький шепіт слів, незрозумілих і чудних, що долинали тоді з шафи, мовби хтось неймовірно учений прочитував уголос усе, що там пишеться.