И будут люди

Бо прокинеться якось баба Наталка посеред ночі від того, наче її хтось позвав. Тихенько та ласкаво, як кликала мати-покійниця ще у дитинстві. І зрозуміє баба Наталка, що то кличе смерть. Прослизнула непомітно у хату та й стала над її головою — схилилася чорною тінню.
— Господи, не забирай мою душеньку! — стала молитися баба Наталка. — Дай дожити до ранку. В мене ж долівка не метена, в мене ж і хата немазана. Та мені ж соромно буде і в труні в отакій хаті лежати!
І змилосердиться Бог, і накаже смерті одступитись од баби. І як тільки світанок зіпнеться на тонюсінькі ноги та й заковиля по землі, несучи поперед себе обдутий живіт, зведеться баба Наталка, розведе глину і крейду, заходиться біля хати. Побілить старанно стіни, обведе червоною охрою призьбу, помаже долівку. А потім запалить у печі, нагріє воду, скупається і, нарядившись у нову сорочку, ляже у постіль. Ляже, схрестить на висохлих грудях легкі свої руки:
— Отеперечки, смертонько, йди!
І смерть знову підступить до неї. Схилиться над бабою, погойдуючи прозорим обличчям, глухо спитає:
— Що ти, бабо, в останню хвилину хотіла б? — Пожує баба беззубим ротом своїм, несміливо попросить:
— Хотіла б я, смертонько, скуштувати білого хлібця. — Похитала смерть головою: нема в неї хліба.
— Тоді хоть пшоняної кашки.
Знову похита смерть головою: пожер голод і кашу. Що ж, нема, то й нема: баба помре і без цього.
— Попроси ще чогось! — сказала у відчаї смерть. Поворушить баба безкровними вустами, подивиться добрими очима:
— Не сушися, голубонько, не край свого серця: мені вже нічого не хочеться.
Обережно вийме смерть бабину душу з висушеного голодом тіла, погасить, прикриє повіками очі на вощаному обличчі та й вийде навшпиньках.

В кучугурах снігів, у високих заметах причаїлися села. Потонулі в сніги, хати здавалися нижчими, аніж були насправді. Так, наче поприсідали, заховалися, вклякли, насуваючи білі шапки на лоби та на очі, — в боязливій надії, що новий рік не помітить їх та й пройде собі мимо.
Йди геть, іди, чого зупинився над нами? Ми ж не кликали тебе: не нажились із старим. Проходь собі мимо, може, десь і чекають на тебе, а нас не чіпай.
Ані нас, ні худоби нашої, що жує, ремигає по теплих стайнях, кошарах, корівниках. Що звикла до одних рук, а з інших, із чужих, не візьме й пучечка сіна і дрібки зерна.
Ні нашого поля, оцієї земельки, де кожна грудочка розім’ята нашими пальцями, зрошена нашим потом. Так щедро зрошена, що не треба й дощів. А ти хочеш, щоб я одцуравсь свого поля, віддав у чужі руки, одірвавши од власного серця.
Не чіпай долі моєї, дай мені самому розпорядитися нею.
Йди собі, йди, зникай геть у безвість!
Чуєш, проходь!

Хоч над полями буяло в розпалі літо, небо уже не пестило зір весняною просинню: ота хазяйка, що визначає вік усьому живому, пильнує, щоб літо не переплелося з зимою, пожаліла, видно, синьки, — ледь-ледь підкрасила воду та й заслала небесного столика збляклою скатертиною: нічого, на жнива й ця піде! А вже над полями пропливали поодинокі, легкі та прозорі сріблясті павутинки (ото, кажуть люди, літо розчісувало коси, та й запримітило першу сиву волосинку, та й вирвало її, та й пустило за вітром: кому охота старітись!), і від них віяло легкою та прозорою печаллю: як ти, літонько красне, не бадьорися, а вже скоро тебе скосять, зіжнуть, пов’яжуть в снопи та й звезуть на токи!

Прямо над головою вовчою тічкою сунули хмари, гналися за місяцем. Він чимдуж котив од них, виривався, німо кричав, роздираючи рота на перекошенім од жаху обличчі. Та вони таки наздогнали його, навалились, підім’яли під себе, і він, втрачаючи сили, виринув із- під них раз... виринув вдруге... та й щезнув, здається, навіки. І від тієї мовчазної боротьби, від того німого конання нічного владики моторошні тіні поповзли по землі, скрадаючись до всього живого, і вже, здавалося, сама ніч заклацала вовчими іклами, засвітила хижо очима.