Біда навчить...
"У голові - таргани, в животі - метелики, на душі коти дряпають... І як прогодувати весь цей зоопарк?.." (з Інтернету)
І. "... іноді ніхто не винен, а всі страждають."
"Страшенно Розпещена Одиначка" Аліція переконана, що страждає дужче за інших і що життя її нафаршироване різноманітними негараздами ще більше, ніж мамині літературні студії - "важкою артилерією наукових визначень", вставлених в численні складнопідрядні речення. Вона почувається розгубленою - так, ніби втратила точку опори. Ще зовсім нещодавно її батьки були разом, і все видавалося затишним і безпечним. А потім розлучилися за взаємною згодою, та ще й сміють виправдовуватися, що вчинили це задля загального добра, і насамперед - задля доньки. Аліція вважає себе ошуканою, зрадженою. Їй здається, що сама вона неодмінно повелася б інакше, не наробила б таких дурниць.
"... дорослі люблять ускладнювати всім життя. <...> ... мені часом здається, що я набагато старша за власних батьків. На щастя, цього ніхто не може помітити".
Крім того, Аліція має перед очима живий приклад тривалого шлюбу своїх дідуся й бабусі, а тому щиро не розуміє, чому це не вдалося її батькам. Масла у вогонь доливає поява у тата нової дружини - Клаудії (ні, не Шиффер) - режисерки, яка знімає документальне кіно про скривджених людьми тварин. Аліція ставиться до неї відверто зневажливо, вороже і позаочі називає не інакше, як "Міс Літа" (натяк на модельну зовнішність і богемне оточення?). Та ще й мама вдає із себе сучасну просунуту "супер-тітку" і намагається будувати із Клаудією "високі взаємини". Остаточну крапку в Аліціїних надіях на возз'єднання родини ставить народження молодшого братика - Фридерика, Фрицека. "Краще б його не було", - думає новоспечена сестра, і Небесна Канцелярія, схоже, занотовує собі її побажання... Слово - не горобець. ...Єдиним місцем, де Аліція ще може бути по-справжньому щасливою, спокійною і задоволеною, є оселя дідуся й бабусі в Крушинці: спілкування із коровою Фризунею і фотографування живої природи дозволяють їй на мить забути про власні жалі. Якби на те її воля, дівчина залишилася б там назавжди. Це відчайдушне бажання втечі нагадує поведінку наших домашніх улюбленців: сховають голову за фіранку чи під ковдру і думають, що їх не видно. Так, ніби ми не помітимо їхню спинку чи задок. :) Однак доля має інші плани стосовно Аліції, і, повертаючись наприкінці серпня до міста, наша героїня й не здогадується, що щойно промайнуло її останнє безтурботне літо...
"Шкода, що радість завжди така дивна, така нетривала. І непевна, як прогноз погоди".
ІІ. "Коли любимо, ніщо не є легким".
Далі лінії множаться, проблем більшає (і в родині, і в коханні, і в дружбі, і в навчанні), і може здатися, що з усіх боків насувається буря. А в її центрі - Аліція. Найбільш приголомшливою і гнітючою подією цього періоду стає хвороба брата. Попри те, що в анотації її чітко означено як "невиліковну", я, як дурна, до кінця книги чекала на щасливий розв'язок. Та дива не сталося. Фрицек, на жаль, пішов дорогою Шміттового Оскара... Зазирнути в майбутнє неможливо, і за життя хлопчика борються до останнього. І ось це той самий збіг різних обставин, через які, сама того не бажаючи, Аліція швидко дорослішає і набирається розуму. Ну, справді, хіба час зосереджуватися на конфронтації, коли йдеться про життя дорогої істоти?.. До процесу порятунку долучається навіть Аліціїна мама, підшуковуючи по Європі найкращих онкологів для хворого сина свого колишнього чоловіка. Лихо зриває маски, позбавляючи взаємини награності й штучності. У такі часи проступає єство кожного. Колись небажане нині стає найсуттєвішим, і Аліція картає себе за те, що порівняно нещодавно від однієї думки про братика гнівно тупала ногою.
"... коли він [Фрицек] народився, я бажала йому поганого й обіцяла собі, що він ніколи не буде для мене братом. Бо звідки було знати, що він стане для мене таким важливим? Кого люблять просто за те, що він є?.."
Щось трохи знайоме, ні? У казці "Яйце-райце" головному героєві пропонують обміняти його порятунок на те, що з'явилося вдома за час його відсутності. Він погоджується віддати, як виявилося, свого новонародженого сина... Якби ж знаття! Отже, далекі перетворюються на близьких, Аліція і Клаудія (тепер - тільки Клаудія, і ніяк інакше) стають подругами, адже в боротьбі за маленьке життя перебувають по один бік барикад. Не знаю, скільки там кроків від любові до ненависті, але від ненависті до любові дорога нелегка, і здолати її за порівняно невеликий відрізок часу нас може змусити лише велике диво. Або велике спільне страждання. Одночасно Аліція з'ясовує для себе очевидну річ: ніхто ні в чому перед нею не завинив. Не тато першим покинув маму - та сама наполягла на розлученні, бо, на її думку, шлюб себе вичерпав. Втомилися обоє - просто одному із них не забракло духу висловити це вголос. І, як не смішно (чи сумно), розлучення дійсно є кращим від постійних сварок і скандалів. Як і переконувала подруга Сара.
"Починаю розуміти тата. Він теж не міг упоратися з маминими докорами".
До того ж, Клаудія з'явилася в татовому житті уже по розлученні, а тому не несе за нього (розлучення) моральної відповідальності. Так само, як і за народження Фридерика. Ба більше! - Аліція сама мусить подякувати Клаудії за брата, якого любить ледь не більше за решту родичів. Виходить, що, якби не хвороба Фрицека, ці люди нескоро б дійшли порозуміння. Якби взагалі дійшли. Відвідуючи Фрицека у лікарні, Аліція, по суті, потрапляє в інший світ (як тут не згадати Алісу в Країні Див!) - світ хворих, їхніх хвороб і неминучих розмов про смерть і потойбіччя. Їй доводиться вчитися не здригатися від братових питань про те, чи продають снікерс у раю, чи є у Бога борода, як виглядають могили на цвинтарі і чи покладуть йому до труни кімнатну пальму. Правду кажучи, я б і сама розгубилася, почувши такі розмови. Але Аліція іще підліток, і їй незрівнянно важче. Та вона впорається, будь певні. Вона буде сильною. Допоки підстав для надії не залишиться зовсім. Іще один тягар на душі Аліції - затьмарена дружба із Сарою. Завзята Сара, дівчина із багатодітної родини, змушена торгувати влітку на базарі, аби поповнити сімейний бюджет. Дружба дає тріщину, коли зароджується заздрість, недовіра, егоїзм. Сара, закохана в "поганого хлопця", бажає пасувати його способу життя - їй доводиться скуштувати "травки" і недитячих напоїв. Юні закохані (як і закохані загалом) сліпі у своїх вподобаннях, а тому, коли Аліція намагається допомогти Сарі отямитися від задушливих почуттів, які невідомо куди можуть її привести, з обох боків вперше лунають прикрі й надзвичайно болючі слова.
"Наша дружба здавалася фортецею. А виявилася дитячим куреником".
Я теж мала найкращу, душевну подругу. З нею ми вигадували нові світи, губилися із записниками й альбомами у високих травах, ділилися найпотаємнішим. Але одного дня я побачила в ній цілком іншу, не знану для мене людину. Мабуть, ми обидві змінилися. Відчуваю легкий сум, згадуючи про це. І, звісно, вдячність до неї за незмарнований час нашого спільного дитинства. Сторінку перегорнуто. Проїхали. Ще одна проблема, яка додала клопоту, - анорексія однокласниці Дорці. Анорексію було подолано (хай навіть та перемога зовсім мізерна), Дорцю врятовано. На одну вдячну і близьку людину в Аліції побільшало, адже в тому була її немала заслуга - переконати однокласників не кпити з бідолашної жертви гонитви за красою і стрункістю. Біда не запитує, коли приходить. Але щастя не запитує також. І серед болю розквітає кохання. І в Аліції, і в... її мами. Власне, Роберт, друг головної героїні, - типаж, що перебуває на межі вимирання. Настільки дорослий не по роках, шляхетний і добрий, ніби зійшов зі сторінок рицарських романів. Він знаходить у собі сили поборотися за успіх - попри безгрошів'я, сирітство і батькове пияцтво. Ну, "не хлопчик, але муж"! :) Реалістичності образу додає та обставина, що Роберт певний час вагався між Аліцією та дівчиною-віолончелісткою, яка їздила разом із ним на музичний конкурс. А то, їй-богу, був би занадто ідеальним.
*** ... Після "... рибки" мені ще довго було незатишно й холодно навіть у теплу літню ніч. Втрата завжди лишає по собі пустку, а рана ніколи остаточно не загоюється. Достатньо одного спогаду - і перехоплює подих. Хочу сподіватися, що тим, хто йде від нас, - легко. Найважче - тим, хто продовжує жити. Не всі з них можуть відпустити минуле. Я так і не навчилася - постійно прокручую плівку свого життя, сподіваючись збагнути, де припустилася фатальної помилки: ось тут іще все було гаразд, а вже тут стало запізно... Чому відпустила? Чому забарилася із допомогою? Чому недолюбила, недодала тепла й турботи? Чому не звернула уваги на дзвіночки, які спершу неголосно і якось невпевнено вчувалися мені задовго до того, як все сталося так, як сталося?.. Гіркота від цих питань живе в людині роками. І караєшся, і мучишся, і каєшся, і навіть катуєш себе, труїш зсередини. А виправити неможливо. А янголи повертаються на небо.
"... земля - не місце для повітряних зміїв".
ІІІ. "За щастя зазвичай доводиться платити, але без нього взагалі не варто жити".
А потому настає момент, коли, прокидаючись вранці, зі здивуванням помічаєш, що небо все ще блакитне, а земля не зійшла з орбіти. І жити хочеться, і навіть радіти, і кохати. І ходити в кіно, і їсти морозиво, і кататися на ковзанці. Бо якби не все це, від болю можна було б збожеволіти. Зрештою, кому стало б від цього легше? Загартувавшись стражданням, душа переходить на якийсь інший рівень, - стаєш немовби чутливішим до людських бід. Якби не смерть сина, хіба зняла б Клаудія стрічку про госпіси для безнадійно хворої малечі? Тягар, розділений із кимось, менш нестерпний. Фридерик виконав на землі досить поважну місію - він замирив між собою духовно споріднених людей, які за інших обставин ризикували лишитися ворогами. Він допоміг їм усвідомити, наскільки важливо любити й цінувати тих, хто поруч. Бо, як мовиться в одному розумному вислові, день, коли їх не стане, завжди надходить раптово.
23 понравилось
