Вогнепальні й ножові

Ця влада посилює в мені любов до холодної зброї.
Ця держава позбавляє мене почуття вітчизни.

І я знаю: найтяжче, що у нас є, - це наша пам'ять.
А найгірше - що вона лише тяжчає з кожним роком.

Герої не помирають від стаціонарного лікування.

Наша любов весело плескає в долоні,
щоденно поливаючи квіти
на наших могилах.

Головне - тримай при собі свою віру,
свою любов і свою упертість.
Спаситель - він не зважає на шкіру,
він зважає на солідарність і чесність.

Ти візьмеш моє серце, коли воно зупиниться, ти наповниш його надією, щоби воно знову забилось в твоїх руках.

Він буде вирощувати терпіння
і прикладати собі до ран.

Якщо дуже довго сидіти коло ріки,
Рано чи пізно попливуть мертвяки.

Вся пам'ять цього світу формується виключно нашим бажанням скоріше все забути.

і знаю: ніщо не може мати над нами влади,
окрім голосу крові, який заповнює горло.

Смерть, вона як оця провідниця –
для неї це просто чесна робота.

А тут - ніби щось тобі не вернули,
і пам*ять волочиться, мов парашути.
Ходиш і забуваєш минуле.
Забуваєш - і не можеш забути.

З пам*яттю завжди так,
вона ніби тепла дощова вода,
зібрана в глеки й пляшки -
нікуди не зникає,
але поступово й невідворотно,
непомітно й печально
втрачає
своє
тепло.

Ніч пливе, сутінь хитається,
повітря вдихається,
видихається.

Іди на мій голос, рухайся слідом за моїм диханням,
що вони зроблять нам, доки ми можемо почути один одного,
як вони зможуть примусити нас замовкнути,
доки ми самі цього не захочемо?

Бо нічого не зміниться, і тільки трава
буде кожного року інакше рости.

І всі, хто хотів повернутись, обов'язково повернуться.

що у вересні жіноче дихання гріє, ніби каміння,
прикладаєш його до горла, аби спинити застуду,
що в жінок восени прокидається дивне вміння -
бачити в темряві кожну стежку і кожну споруду;

Тому що білі забули сором,
і якщо вже потрапив до їх павутини,
клали вони з великим прибором
на всі конвенції з прав людини.

І що ви мені говорите про долари та рублі,
нам із вами лежати в одній землі