Тричі народжений: чужий серед своїх.
"Означене Богами неминуче станеться".
Українці - нація, хвора на історичну амнезію. З об'єктивних і суб'єктивних причин. Та повернення пам'яті - процес тривалий і болючий, а написанння художніх книг про напівлегендарних постатей, огорнутих міфами, - справа невдячна і ризикована. Неодмінно будуть невдоволені, які аргументовано висуватимуть претензії до достовірності, посилаючись на фоліанти визнаних наукових авторитетів. Козаки більше махали шаблями, аніж перами, тому цілком логічно, що про те, як їм насправді велося, нам відомо не так багато, як хотілося б. Зрештою, цілі бібліотеки не встояли перед наступом часу і тих, хто тишком-нишком (а іноді й цілком відкрито) хотів приховати правду. Одну з білих плям української історії спробувала словесно замалювати письменниця Марія Морозенко. І, поклавши руку на серце, можу сказати, що вийшло це в неї цілком непогано - їй вдалося надати біографії кошового отамана реалістичності. Отже, без сумніву, роман-дилогія (про другу частину говоритиму в іншому відгуку) досить переконливий. І, водночас, все ж нагадує не бувальщину, а, радше, казку. Звісно, на всіх не вгодиш. Це по-перше. А, по-друге, книга розрахована переважно на дитячу та юнацьку аудиторію, для якої значно цікавішими є містика і дух пригод. І тут у мені, як і в головному герої, борються дві схильності, жодній із яких не можу остаточно надати переваги: одна радить мені абстрагуватися від дискусій і насолоджуватися процесом читання; інша - це скептик-раціоналіст, який прагне розкласти все по поличках, здійснити такий собі розтин тексту. Оскільки великим фахівцем в галузі літературознавства себе не вважаю, то і надто лютувати ніби не маю права. Крім того, із докладним аналізом життя і діянь Івана Сірка мене вже давно випередили (достатньо хоча б згадати монографію отця Юрія Мицика - фундаментальну і блискучу, як на мене, роботу: за багатьма позиціями наші погляди на проблему збігаються, і місцями мені все ж доведеться повторити уже висловлені ним думки, за що заздалегідь перепрошую). Отже, Іван Сірко... Великий полководець і політичний діяч. І неоднозначна людина з доволі непростою долею. Авторка веде читача його дорогою від першого до останнього дня. Жодної хвилини спокою, жодного дня безхмарної радості. Здається, ось-ось прорив у світле майбутнє, але з-за лінії горизонту вже насувається гроза. Життя в постійному напруженні й відвойовуванні свого місця під сонцем. Таке витримає не кожен, але Іван (уроджений Половець) і не є звичайним, пересічним чоловіком. І, відповідно, випробування йому випадають лише ті, з якими йому щастить упоратися. У першій книзі виразно й символічно виокремлено три періоди становлення головного героя - тричі по сім років, три народження. Перша Іванова "семилітка" - невтомний пошук себе. Щось немовби мучить його зсередини, ніби якась сила прагне вирватися назовні й довести всім... А, власне, що довести? Народженого із зубами і з родимою плямою під нижньою губою, та ще й 13-го числа, та ще й майже одночасно зі смертю старої повитухи Килини (яку в народі вважали відьмою), "добрі" забобонні односельці щедро "обдарували" його ярликами, серед яких "бісів син", "малий нечестивець" і "вилупок чортячий" виглядають не найгірше (до слова, саме в ці перші сім років Іван мимоволі, уже самим фактом свого існування, нажив смертельного ворога: як зазвичай і трапляється, живим залишиться лиш один, але то вже інша історія). Як "охрестив" його дяк-московит "диявольским отродієм", так і повелося.
"Що частіше мовиться, у те більше віриться".
В одному, можливо, прикмети не помилилися: був Іван упертим і затятим. Як із рядків роману "Маруся Чурай" Ліни Костенко: "Важко було, люди, і вам зі мною, і мені між вас."
"Як схоче, вицідить терпіння до краплі, а отримає таки своє. <...> Жалкий, як кропива, пекучий, як окріп. <...> А вже чого він прагнув, того мав добитися, хоч би там що".
Єдина втіха: ворогам із ним теж потім непереливки було. Односельці побоювалися і цуралися хлопця. Як він не горнувся і не прагнув їхнього товариства, нічого з того доброго не виходило. Аж до сьомої в його житті купальської ночі, після якої Іван збайдужів до лихої слави, що його супроводжувала, і намацав, нарешті, початки шляху, яким йому судилося пройти, пізнав "чужинця в собі", своє інше Я, котре так довго не давало йому спокою і було сильнішим за нього. Тієї ночі він народився вдруге. Уже знаючи, як жити далі серед цього красивого маленького пекла з вишневими садками і білими хатками. Зате тепер у нього є справжній друг і вірний супутник - вовк Сірий. Дар небес за всі обрАзи і прикрощі. До речі, історія з Івановим блуканням у лісі в ніч проти Івана-Купала (ще один символічний момент!) схожа на класичні сюжети на кшталт "Пані Хурделиці" (про злу мачуху і добру пасербицю) і казок про бабину й дідову дочок: скривдженого й вигнаного з дому героя (у нашому випадку - хлопець, висміяний парубками), йде світ за очі, - до лісу, де його не з'їдають дикі звірі, - навпаки, там він знаходить свою щасливу долю і отримує щедру винагороду - цвіт папороті і живе створіння, яке повністю йому довіряє (Маленький Принц - тільки не з Лисом, а із Вовком). [Якщо вірити культурологам, таких сюжетів, які кочують з оповіді в оповідь і повторюються із різними варіаціями, не так і багато. І вигадані вони задовго до нас.] Скидається на те, що наступні сім років минули значно веселіше, ніж попередні. І значно швидше. Під час приїзду січовиків Іван остаточно вирішує покинути Мерефу - своє рідне село - і самому податися на Січ. Січ тоді - це як місто тепер - шанс почати інше життя, позбутися тягаря минулого, створити себе заново, з чистого аркуша. Не дарма ж чоловіки, які приходили на Січ і витримували випробування тамтешнім побутом і звичаями, до старих імен отримували нові прізвиська-прізвища - цього вимагали ініціація (посвячення) та новий духовний і фізичний статус. От така суміш Шаоліню зі Спартою.
"Станеш великим воїном, коли зречешся малих потреб".
Ну, і хто б сумнівався, що наш герой, відданий в науку до двох характерників і волхвині, виявив неабиякі здібності! І кулі на льоту ловив, і стихіями керував, і крізь час і простір проходив. Ліричний відступ. Була в мене колись одна божевільна ідея, яка може прийти тільки до людини, котра погано знається на законах фізики: я хотіла винайти станцію, що працювала б на електричних розрядах блискавок, тобто вловлювала б їх, переробляла на постійний струм і доправляла його до кожної оселі. Як кажуть, чудово в теорії, але, з точки зору практики, ні на що не годиться. Тут лише надприродні сили впораються. Але їхнє існування наукою не доведене. Та ця нав'язлива ідея ніяк від мене не відчепиться - подумаю про неї в наступному житті, коли народжуся Ейнштейном. :) Так от, в усьому нашому героєві таланило. Я вже подумала, що, мабуть, наближається до нього чорна смуга. Одним словом, наврочила. У кримінальному судочинстві це називають вбивством з необережності. Якби Сірий був не вовком, а людиною, Івана судили б. Але, виявляється, найгірше пожиттєве судилище нам влаштовують наші ж власні пам'ять і сумління. Хто знає, той доведень не потребує. А хто не знає - тому мої вітання і побажання ніколи із цим не зіткнутися, якщо таке взагалі можливо. У Івана совість є. Власне, її у нього стільки, що на десятьох вистачило б, бо за смерть любого сіроманця він мало на себе руки не наклав. Ледве врятували. Якби не поява Софії, хтозна як розвивалися б події. Але "вона прийшла, негадана, неждана" - "настав час любити". Так козак народився втретє і став Сірком - "псом Господнім" (до речі, не так давно я зустріла цей зворот у Ніла Ґеймана). І якби це була рафінована казка без домішок прозаїчності, то весілля Івана й Софії поставило б у ній крапку. Проте це історія, яка відбувалася насправді, а тому найважче чекає попереду. А тепер - про моменти, які дещо зіпсували хороше враження. Не те, щоб мене від них пересмикувало, але чомусь не дуже приємно. Про такі дрібниці, як словосполучення на зразок "поривало до рвучкості" чи "палкий спалах" і говорити зайве. Однак не можу втриматися від спокуси (хай вже автор вибачить мені цю слабкість) сказати про певний надмір епітетів - місцями поетичність просто зашкалює. Я розумію, що Україна - земля співочих і романтичних людей ("батьківщина сплячих янголів", як висловився один наш сучасник), але чи варто перебирати із пишномовністю і піднесеністю? Далі - щоб не бути голослівною - цитати:
"Хатка до хатки горнулися зусібіч, щоби бодай тут уберегтися від чорнополинного розбрату, засіяного гонорливою шляхтою у відкритих навстіж українських душах".
Або таке:
"... зазирнула в очі його сонячним сяйвом, оперезаним зеленим цвітом очей".
І таке:
"... вкрила його смарагдовим сяйвом погляду".
Іще про кохання-зітхання:
"... очі, повні яскравих барв зеленотрав'я".
От так ненав'язливо мені кілька разів поспіль нагадали про відьмацьке забарвлення очей юної волхвині Софії. Припускаю, що ситуативний цинізм притлумлює залишки романтики у моїй душі, тому раджу не брати ці жовчовиливи близько до серця. Це були нотатки щодо форми. Перейду до змісту. Єдина суттєва "нерівність поверхні", яка добряче намуляла мені очі, стосується подачі в тексті виразно і підкреслено авторського ставлення до язичництва і християнства. Якщо вірити згадуваному вже отцеві Ю.Мицику, то чутки про характерництво Сірка суттєво перебільшені (ну, тут все ясно як Божий день - сказано, наука), але абсолютно незаперечним фактом і невід'ємним елементом біографії одного з найславетніших козаків і кошових отаманів є сповідування християнства (якщо пригадуєте, то однією із цілей козацьких походів на Крим і Царгород із прилеглими околицями був у тому числі й захист віри; і покровителькою своєю козаки вважали Богородицю; і досі на Покрову (14 жовтня) в Україні відзначають День козацтва). На "православ'я головного мозку" не страждаю - вважаю себе вірянкою і визнаю основні постулати християнської релігії, але до фундаменталізму справа, дякувати Богові, не дійшла. Більше того, я навіть схиляюся до екуменічного руху (за згуртування всіх християнських конфесій) і взагалі думаю, що Бог для нас всіх один. Незалежно від того, в який спосіб ми у нього віримо і чи віримо взагалі. Тому, з огляду на це, сподіваюсь, ви не запідозрите мене у пропаганді якоїсь однієї релігії і безпідставних нападах на новітнє язичництво, бо якраз хочу зауважити, що авторка тут перегнула палицю. Я спершу не зрозуміла, через що перечепилася, а виявилося - через рідновір'я: його в книзі - ну, просто на кожному кроці. У цьому є певна рація й логіка: оскільки наш герой - характерник (а по-народному - чаклун, відьмак) і одній із волхвинь доводиться учнем, а іншій - чоловіком, то йому ніби й справді не по дорозі з християнством. Але авторка настільки перейнялася цією тезою повернення до віри пращурів, що, як мені здалося, вирішила зробити її однією із центральних. От, виходить, крокує в ногу із актуальними нині тенденціями.
"Давно це було. Коли на всій землі нашій не стояли чужі церкви, бо віра в нас була своя, не завезена. А як віра своя, то й сила своя, синку".
Аби моя позиція була іще зрозумілішою, висловлюсь на захист язичництва як світогляду. З екологічної точки зору, язичництво як природопоклонництво було б бажанішим, ніж антропоцентричне християнство. І з цим важко сперечатися. А от методи проповідування навернення у рідну віру змушують замислитися. Якось занесло мене в один магазинчик. Книги там продавалися на будь-який смак, але на вивісці було зазначено щось про "українську язичницьку літературу". Пропускаючи подробиці, скажу, що ледве із тих лещат вирвалася: у своїй наполегливості рідновірці поступаються хіба що свідкам Єгови. Це по-перше. По-друге, світ настільки цікавий, різноманітний і багатий на ідеї, що в наші еклектичні часи якось вже й не коректно бути однобічним. І, по-третє, князь Володимир, навертаючи Русь в "імпортоване" християнство (говорю про Володимира умовно, адже й досі достеменно не відомо, чи саме він вперше це зробив), із волхвами не дуже панькався (в цьому пані Марія Морозенко була не далеко від істини) - ті, що дивом вціліли під час гонінь, пішли в ліси - там їхні знання й загубилися. А було це приблизно в Х столітті - більше тисячі років тому. Маю величезні сумніви з приводу того, що до нас дійшла достовірна й повна інформація про зміст обрядів, молитви, звичаї наших предків-язичників. Не заперечую тієї очевидної думки, що язичництво й християнство на українських теренах переплелися дуже тісно і можна докопатися до глибоких "поганських" пластів нині відзначуваних християнських свят (найбільш відомі приклади - Різдво в період зимового сонцестояння (народження нового сонця) і день Предтечі Йоанна-Хрестителя на свято Купайла). Я не проти того, щоб повернутися обличчям до природи, - це, без перебільшення, наш священний обов'язок. Але чи варто при цьому дотримуватися обрядів сумнівної достовірності?.. Принаймні я не впевнена, що слід намагатися реконструювати те, що давно вкрилося мохом забуття. Навіть якщо вважати християнізацію прикрим і несправедливим фактом нашої історії. Зрештою, не варто забувати про політичні цілі цього процесу - передусім про наближення до Візантії, на яку тодішня Русь орієнтувалася, і всуціль християнізованих європейських держав. І наостанок: я так зрозуміла, що Іван із Софією одружилися без вінчання (і друга книга утвердила мене в цьому здогаді). Несподівано сміливо, як для XVII століття. А чи було це тоді можливим і припустимим? Людина мусила дотримуватися ритуалів хоча б на позір, про людське око. До речі, в другій книзі до вінчання теж не дійшло - татари завадили.
Але загалом книга мені сподобалася. І читала я її двічі: вперше - три роки тому, вдруге - оце днями, коли придбала собі другу частину дилогії. Популяризація героїв, яких країна має знати в обличчя і за біографією, - різновид подвигу, і, попри все, що я тут досі говорила, цей роман варто прочитати. А якби з'явилися бюджетні чи спонсорські кошти, він мав би стати одним із перших в черзі на екранізацію. Романтично-пригодницька атмосфера, піднесено-врочистий стиль, магія, глибокі душевні переживання - все це захопить і не відпускатиме до останньої сторінки. Як завжди, окрема подяка художникові Максиму Паленку - за влучні й доречні ілюстрації.
Далі буде...
21 понравилось
