У принципі, не книжка навіть, а книжечка, що вповні відповідає новому фестивальному формату, де вже не патлаті дикуни стрибають на і довкола мікрофона, а одні люди допомагають іншим спільно насолодитися власною буржуазністю. Це, звісно, свідчення того, що ми не стали динозавром — не закостеніли, а пристосувалися до нових (і навіть приємних) умов. Що мене стримувало, що не давало розпочати цю оповідь? Можливо, саме це, надто помірна форма, від якої важко абстрагуватися, надто коли ведеться про поета, який серед інших своїх колег по літературній генерації найбільше заслуговує на підпілля, роздруківки і самвидавче поширення. На заборони, цькування, на зім'яті примірники з відірваними обкладинками. Такого вимагає безапеляційна громадянськість деяких Коробчукових текстів — «скромний працівник спецпідрозділу» (який мені видається найкращим зразком жанру за останні кілька декад) заслуговує на газетний папір, розсипану фарбу і санкції за зберігання й поширення. Натомість цю книгу, якщо не читати, можна хвалити за форму — її приємно тримати в руках, її приємно тримати на полиці. Вона приємна на дотик. Вона як теплі руки, які от зараз тримають наші долоні. І тим разючіше вона контрастує з іншою формою — тією, яку невгамовно опановує, ламає, розхитує, розбиває Павло Коробчук. Оскільки відомо, що Коробчук — барабанник, цю книжку можна порівнювати з якимсь затяжним ударним стрибком, із концертним виконанням Moby Dick, де соло ось-ось має закінчитись — і не закінчується. Хоча розповідати про формалізм Коробчука (а всі поети — формалісти, більшою чи меншою мірою) не надто цікаво: так, він порушує, експериментує, більше за інших апелюючи до уявлення про правильність і неправильність форми, аніж хизуватися прочитаним, натомість ділиться прожитим чи вигаданим. Оповідь про Коробчука-формаліста складалась би із самих каталожних коробочок, переліку залучених до виконання трюків, була би довгим списком засобів, могла би називатися «Арсенал». Але подібний опис теж є своєрідним трюком, справою техніки, внаслідок якої вірші перетворюються в систему даних (щодо поводження з мовою, літературою, нормою), придатних до самовідтворення, і точно не для передачі образів на відстань. А поезія, наче смерть, — справа самотня. Можна сказати, інтимна. Знаючи, чи точніше, водячи знайомство з автором, легко повірити в те, що певні вірші продиктовано досвідом, виключне знання про який належить тому, хто читає, і за цим угледіти інші досвіди, інші переживання, зробити Коробчука всуціль інтимним поетом, тим більше, подробиць не бракує: затримки, таксисти, ночі в гаражі, відкриті, наче роти, органи, пси, бомжі — новий перелік, набір масок для карнавалу. Інколи я думаю написати біографічний роман. Власне, роман з вигаданою біографією. Писати про Коробчука так, як прийнято писати про зірок, наче він Ентоні Кіддіс, чи ще хтось зі звучним ім'ям. Описати вигадане: знайомство, подорожі, злети й падіння, надати щільний реєстр коханок, розповісти про всі темні сторони, які сяють, наче витерті монети, не забуваючи повторювати, як складно живеться творчим людям. І решті людей. Персонажам книги Коробчука теж буває непереливки, зазвичай, але оскільки альтернатив у них нема, почуваються вони природно. І це — комічно. Той, хто прочитує, проговорює (іноді інакше ці вірші й не прочитати), наче приміряє власне «я» на якесь інше, яке постійно опиняється в якихось завулках, спускається побличже до землі, до соціального дна, перебуває там, і якщо піднімається, то для того, щоби упізнати в собі сучасного поета — всі автори (сьогодення) пишуть одне про одного, дедалі відкритіше й іронічніше: якщо в одному тексті про це говорить епіграф (само собою, з Андруховича), то інший, про старих слемерів, звертається до Жадана, який теж пише про старого, ясна річ, Андруховича. Але подібні вірші читаються, як і пишуться, вже після прочитаного, вже тоді, коли таки можна сказати: я теж читав, я теж це знаю. Традицію, як і форму, Коробчук піднімає на кпини. Примружується і тихо, природно (саме ця якість вимагає таланту і тренувань — а зрештою, виливається в численні перемоги на слемах, в епоху «до старіння») читає перший текст із книги — «відсутній». Читач нібито сам має обрати, у що йому вірити — у невибагливу, в принципі, гру слів, що перетворюється на своєрідне журчання, чи в якусь нову мудрість, що виникає за цією грою. І так важко після цього повірити собі, бо цілий ряд його текстів не вдається (і край!) сприймати в такому грайливому ключі. «Видихи» та інші поезії в прозі, якими закінчується кожен розділ, часто — ліричні, стримані, в них менше гри м'язами і менше гри. Як автор книги «Динозавр» Павло Коробчук нам уже нічого не скаже — і це добре, ми не потребуємо жодних додаткових пояснень чи виправдань, книга є, сталася і вже такою буде, і вона залишатиме мене в непевності якраз тоді, коли йтиметься про книгобудову — надто різні тексти вміщено під однією обкладинкою, надто однаковими видаються розділи: трохи зовсім старих текстів, трохи зовсім нових, утім, їх має вистачити, щоби прийняти якесь рішення — приміром, читати чи не читати; я би радив, але читати її варто старим робом, від початку до кінця, перебираючи сторінки, наче чотки. Інакше не вгадаєш, який текст відкриється на випадковій сторінці. Він може стати твоїм, а може ощиритися чужим, і книга залишиться на полиці книгарні. Або ітиметься про інше рішення. Купуючи, я собі думав, прочитаю і віддам комусь. А по прочитанню — не віддам. Було би суцільним безглуздям писати рецензію у віршах — на книжку, де одразу на обкладинці написано: «поезія». Але один рядок з такої рецензії можна навести: Павло Коробчук — ламається, але не гнеться І це так.
5 понравилось
