В неділю рано зілля копала

Мати таку свободу, щоби бути собi цiллю!
Передусiм бути собi цiллю, для власного духа працювати, як бджола;
збагачувати його, збiльшати, довести до того, щоб став сяючим, прегарним,
хвилюючим, зорiючим у тисячних красках!
Передусiм бути собi цiллю й обробляти самого себе, з дня на день, з
року до року. Рiзьбити себе, вирiвнювати, щоби все було складне, тонке,
миле. Щоб не осталося дисгармонiї анi для ока, анi для серця, для жодного
зi змислiв. Щоби жадоба за красою утихомирилася.
Бути передусiм собi цiллю, а опiсля стати або для одного чимсь величним
на всi часи, або вiддатися працi для всiх. Боротись за щось найвище,
сягаюче далеко поза буденне щастя...
Такий мiй iдеал.
Свобiдний чоловiк iз розумом - це мiй iдеал.

Властиво, що характери поодиноких людей є аналогічні характерам поодиноких націй. Не правда ж? Так, наприклад, є характери, по котрих можна з певністю надіятись, що сповнять цей або той учинок, сповнять щось неожидано великого, сильного. Є перейняті якоюсь красою, що остається завсіди і в різних випадках свіжою і є свобідна від усіх буденних додатків. Такі є й нації. А противно є знов натури, одарені багато, але напоєні наскрізь смутком. Змагають до всього, але не здобувають нічого, їх істота перейнята наклоном до терпіння і туги, мов рослина до сонячного тепла. Я, власне, думала, – говорила я далі, під час, коли він уважно слухав, – що ненавиджу цей тон вічної туги так, як ненавиджу, наприклад, одностайний тужливо-хорий усміх на блідім лиці нашого народу. З самого жалю за минувшиною ми вже ослабли, а жалібна мелодія, що дзвенить у нашій душі і котру ми так добре розуміємо, заколисала всі наші сили до немочі.

Мати таку свободу, щоби бути собі ціллю!
Передусім бути собі ціллю, для власного духа працювати, як бджола; збагачувати його, збільшати, довести до того, щоб став сяючим, прегарним, хвилюючим, зоріючим у тисячних красках!
Передусім бути собі ціллю й обробляти самого себе, з дня на день, з року до року. Різьбити себе, вирівнювати, щоби все було складне, тонке, миле. Щоб не осталося дисгармонії ані для ока, ані для серця, для жодного зі змислів70. Щоби жадоба за красою утихомирилася.
Бути передусім собі ціллю, а опісля стати або для одного чимсь величним на всі часи, або віддатися праці для всіх. Боротись за щось найвище, сягаюче далеко поза буденне щастя...
Такий мій ідеал.
Свобідний чоловік із розумом — це мій ідеал.

Природу описувати — трудно, особливо нічний краєвид.
Я хотіла би нинішний вид буковинських гір задержати навіки в пам'яті, а передусім одну частину краєвиду. Високу, стрімку, густо порослу лісом гору, відділену від сусідньої гори глибоким вузьким яром. У тім яру все темно, однак я його знаю, він не страшний. По спадистих стінах його повиростали густо смереки і то вони здалека такі темні. Серединою між великим і дрібним камінням котиться потік. У мерехтячім світлі місяця блистить місцями, мов дзеркало. Тло, від котрого відбиваються гори — то синяво-сріблясте небо, засіяне зорями, ніжними миготячими зорями.
Понад стрімкою горою, що піднімається під те спокійне пишне склепіння, мов великанська піраміда, стоїть місяць, його фосфоричне сяйво немов уділяється вершками столітніх смерек, і ті наче тонуть у нім, — у нім і в прозоро-синявій мряці, що сповиває цілий ряд гір.
Далеко-широко розляглася глибока тишина, і все те: краєвид, місяць, мряки і місячне матове сяйво, пригадують собою дивні казки, переповнені смутком, щастям, сльозами, усміхом, пристрасною любов'ю, не відповідною до нинішніх часів.
В ту далечину, що наводить на душу тугу, полинув мій погляд.
Я мов олицетворений сум. Моєму сирітству нема пари. Болем прорита душа проливає сльози, а очі, сухі, широко створені, їли би той вид, що бачать. Я понесла би її, куди б і не зайшла, оцю батьківщину мою, гори мої, смерекові великани мої, їх красу і силу та могутню поезію їх. Вони одні не цуралися сироти, кормили її спрагнену душу своєю тихою німою красою, виплекали своєю вдачею характер у мені, нап'ятнували його своїм сумовито-тужливим п'ятном, тому я їх дитина...