Вогник далеко в степу

Всі люди красиві, як добрі.

Всi люди красивi, як добрi.

Від болю прибуває ума!

- Ти мене любиш? - спитала тихо, самим лише подихом.

• Я? Не знаю...
• Як - "не знаю?" Ні трінечки?
• Хтозна...
• Ну от я тебе... як побачу, хоч здалеку, то так радію, що побігла б назустріч. А сама з місця не рушу - терпну і дивлюся на тебе, дивлюся... Ти позавчора тяг дрова з лугу, якесь гілля, голову в плечі нагнув... а мені жалко - страх. Побігла, помогла б, якби не люди. Вони ж такі, що зразу придумають. А ти радієш, як побачиш мене?
• Радію. Думаю: он Маня йде...

Всі люди красиві, як добрі.

А місяць! Ну, не знаю: чого місяць у неділю так світить? у буденні дні він якийсь байдужіший! А в неділю - не зводив би з нього очей. І ні слухати нікого, ні грати не хочеться, а йти і йти степом кудись...

О, якби тільки хто знав, яке то щастя - рвати абрикоси уночі при місяці! Нахилиш гілку, а вони тебе лагідненько по маківці - тут-тук-тук... Об щоки труться оксамитне - є-таки на них пушок. А котра й сама за пазуху впаде, полоскоче золотою мишкою і пригріється. і вже її не чути...

- Не бійтеся, це я, - хрипко сказав хтось ізгори. До наших ніг потекла дрібна глина, а слідом за нею з'їхав... Штокало. Він тримав обома руками біля грудей кепку з абрикосами...

• Нате їжте, та йдіть уже додому, бо мені спать хочеться. - Штокало дихнув на нас ядучим тютюновим духом з рота. - Сідайте, чого ви постовпіли? Хто ж так лагодиться красти? Кричать, балакають, не тільки мені, - у село чути. Вогонь кладуть! Злодії називається... Тихо треба, якщо вже замірилися красти!

- Ач, як сонячно! - сказала тітка Ялосовета і по-молодому збила хустку на плечі. - А красивий директор. Такий якийсь... Наче й наш, наче й не наш - культурний.

• Кажу ж: ідіть заміж. Так ні...