Сльози речей

Двох речей позбавлена міська людина: вдень вона не може глянути вдалину, озирнути обрії; вночі — глянути вгору, побачити зоряне небо над головою. Львів має Замкові пагорби, і хто відчуває брак обрію, той час од часу йде туди — на сам копець, щоб окинути зором видноколо (після закінчення школи, — хтозна, чи не єдиний раз у житті! — там зу­стрічають сонце). Тоді, може, й подумає, що таке обрій — для думки, піс­ні, настрою: «Ой вийду я на гору, / На високу кам'яну — / Подивлюся, подивлюся / Вдалину...» Хто ж хоче глянути на зоряне небо, той шукає за внутрішнім двориком-колодязем: з його дна видно шматочок нічного неба й трохи зірок у ньому. І видаються вони самітнішими й віддаленіши­ми, аніж коли дивитися на них десь у глухому селі, з пагорба. Насправді ж, це не вони, ті зорі, а міська людина — і самітніша, й віддаленіша від
небесної гармонії.

Іноді, здається мені, я розумію мову дощу, принаймні, його львівську говірку - тоді, коли тихо дощить на місто. Тієї тихості й не було б чутно, якби її не перестрівали дахи кам'яниць, листя дерев, а ще - чутливі мембрани парасоль. Це вони, туго напнуті, доносять до слуху розпорошувану на місто мову дощу, його шепіт: дощить, дощить... І не так вухом, як душею дослухаємось до того шепоту, до його монотонності, ступивши під парасолею за поріг помешкання просто так, послухати мову дощу, побути з нею наодинці, коли - тихо дощить на місто...
Дивний, тендітним краплепадом окреслений простір, що під парасолею. Найскромніше, яке лишень може слугувати людині, мандрівне житло, що супроводжує свого самітника-мешканця вулицями і площами дощового міста; ілюзія затишку, що спонукає до споглядання, до снування в унісон тому шепотові, якоїсь своєї думки чи просто настрою. А що думка, і ще давні вважали, позначена барвою діла, яким хто зайнятий, то я непомітно для себе самого залучаю і той дощ до своїх перекладацьких клопотів: Коли на місто тихий сіє дощ, перекладач пісенного Верлена, снується в будень туга небуденна, коли на місто тихий сіє дощ. Хоч як товмач словами б не крутив... Ледь чутний дощ самітником іде, наслідуючи тихість першотвору, переступивши й опівнічну пору, ледь чутний дощ самітником іде...

Котрийсь день, здається, березневий, коли дерева ще голі, а соки вже протискаються до крон, котрийсь день, ступивши й на ту
вуличку, вже не мав довкола чого ходити — спіткнувся об голий пеньок... Так і я котрогось дня спіткнувся, та не об пеньок — об пустку, наче про­галину, в небі. Здалося навіть, що не тією вуличкою пішов. Спочатку й не спохопився, чого тут бракує. За хвилину зауважив пеньок... Хтось чи то почув голос акації, чи, найімовірніше, просто зрізав її, щоб не муляла ока своєю чорнотою.