Сльози речей

У новій книзі Андрія Содомори «Сльози речей» живе незвичайний Львів – Львів тонких настроїв та почуттів. Рефреном тут можуть слугувати слова Верґілія «Є таки сльози речей, і що смертне – торкається серця». І як загублена на білому снігу рукавичка плаче за своєю господинею, так самотня людина у міському просторі сумує за втраченою гармонією життя – «золотим віком». Все це й зумовило елегійну тональність письма. Проза Андрія Содомори переливається в поезію, а психологічні спостереження – у філософ...

Рейтинг LiveLib

5,0

1 оценка

5
100%
4
0%
3
0%
2
0%
1
0%

Ваша оценка

Прочитали 3Хотят прочитать 11

Рецензии

Аноним1 октября 2013 г.
Книга просякнута любов'ю львів'янина до рідного міста. Але чи цікава вона іншим? Справа у тому, що особисті переживання, спогади, враження тощо мають право бути відображені, але й найпалкішим читачем і поціновувачем тоді є сам автор. 50 на 50: деякі думки автора справили враження і знайшли відклик у моєму серці, деякі ж виявилися неприйнятливими. Скільки людей, стільки думок... Але речі таки плачуть - у цьому я погоджуюсь з автором...
5
122

Все рецензии

Цитаты

Аноним1 октября 2013 г.
Двох речей позбавлена міська людина: вдень вона не може глянути вдалину, озирнути обрії; вночі — глянути вгору, побачити зоряне небо над головою. Львів має Замкові пагорби, і хто відчуває брак обрію, той час од часу йде туди — на сам копець, щоб окинути зором видноколо (після закінчення школи, — хтозна, чи не єдиний раз у житті! — там зустрічають сонце). Тоді, може, й подумає, що таке обрій — для думки, пісні, настрою: «Ой вийду я на гору, / На високу кам'яну — / Подивлюся, подивлюся / Вдалину...» Хто ж хоче глянути на зоряне небо, той шукає за внутрішнім двориком-колодязем: з його дна видно шматочок нічного неба й трохи зірок у ньому. І видаються вони самітнішими й віддаленішими, аніж коли дивитися на них десь у глухому селі, з пагорба. Насправді ж, це не вони, ті зорі, а міська людина — і самітніша, й віддаленіша від
небесної гармонії.
Читать далее
2
97
Аноним1 июня 2012 г.
Іноді, здається мені, я розумію мову дощу, принаймні, його львівську говірку - тоді, коли тихо дощить на місто. Тієї тихості й не було б чутно, якби її не перестрівали дахи кам'яниць, листя дерев, а ще - чутливі мембрани парасоль. Це вони, туго напнуті, доносять до слуху розпорошувану на місто мову дощу, його шепіт: дощить, дощить... І не так вухом, як душею дослухаємось до того шепоту, до його монотонності, ступивши під парасолею за поріг помешкання просто так, послухати мову дощу, побути з нею наодинці, коли - тихо дощить на місто...
Дивний, тендітним краплепадом окреслений простір, що під парасолею. Найскромніше, яке лишень може слугувати людині, мандрівне житло, що супроводжує свого самітника-мешканця вулицями і площами дощового міста; ілюзія затишку, що спонукає до споглядання, до снування в унісон тому шепотові, якоїсь своєї думки чи просто настрою. А що думка, і ще давні вважали, позначена барвою діла, яким хто зайнятий, то я непомітно для себе самого залучаю і той дощ до своїх перекладацьких клопотів: Коли на місто тихий сіє дощ, перекладач пісенного Верлена, снується в будень туга небуденна, коли на місто тихий сіє дощ. Хоч як товмач словами б не крутив... Ледь чутний дощ самітником іде, наслідуючи тихість першотвору, переступивши й опівнічну пору, ледь чутний дощ самітником іде...
Читать далее
2
90
Аноним29 августа 2013 г.
Ще й досі картаю себе: не треба було того робити. Навіщо ж кликав, знаючи, що таки й тим разом скажу оте прикре для нас обох: «Шарик, додому!»?.. Та й що із ніжності, якою сповнював те слово — «додому»?.. Що ніжніше, то кривдніше для Шарика, болісніше. Не те, певно ж, не те слово він сподівався почути від мене. Інакше б не біг із такою швидкістю. Він готовий був іти зі мною у ще один, невідомий йому світ...
0
97