Любий бо-пер!

Это произведение поднимает довольно редкую тему, по крайней мере мне чего-то подобного не встречалось. Можно ли почувствовать и выделить тот момент, когда приходит старость? Какое оно ощущение, что вот он "преклонный возраст"? Автор проводит вскрытие своего состояния и переживаний. И перед нами предстает безжалостно настежь раскрытая душа с которой медленно вытекают силы. Но их еще хватает на то, чтобы все как следует описать.

Цей твір підіймає досить рідкісну тему, принаймі мені чогось подібного не зустрічалось. Тож чи можна відчути та відокримити ту мить, коли приходить старість? Яке воно відчуття, що ось він "похилий вік"? Автор проводить розтин свого стану та переживань. І перед нами постає безжалісно навстіж розкрита душа з якої поволі витікають сили. Та їх ще вистачає на те щоб все як слід описати.

Що ми знаємо про літературу Угорщини? Відверто, дуже мало, якщо не зовсім нічого. Наприклад, не знаємо, що Тібор Дері — фактично класик угорської літератури і пише він такі незвичні і глибокі книги, що шкода було б їх проґавити.

„Любий бо-пер!“, він же свекор, — повість, що розповідає про, не повірите, старіння. Але ви тут не зустрінете ні скімлення за минулим, ні депресій, ні жалю. Оповідь ведеться від першої особи, ліричний герой записує свої спогади, гадаючи, що, напевно, старість наближається, тож треба усе записати. Здається, що не читаєш книгу, а ведеш розмову з давнім другом, який за келихом вина розповідає про своє життя. Він сміється над своїми знайомити, дражнить їх наближенням старості й смерті, водночас і не забуваючи про себе. Каже, що у нього відмінна пам’ять, а те, що він не пам’ятає, скільки років його сину, і скільки йому самому, це цілковиті дурниці. Поводиться зверхньо зі своєю невісткою і водночас розтає від її турботи. І не зрозумієш, серйозно він чи ні, коли усі жарти вимовляються з дуже серйозною інтонацією і кам’яним обличчям. Розповідає він про себе й своїх знайомих правду чи просто вигадує задля красного слівця. Водночас він роздумовує, як змінюється світ, адже побачити йому довелося багато, і од раз по раз серед усіх цих жартів промайне суворий вирок дійсності:

Благородні ідеї є найспритнішими сутенерами садизму.

Проте ви ж не думаєте, що він серйозно, чи не так?)

Тібора Дері хочеться читати повільно, роздумовуючи і смакуючи кожну кольку, яку він випускає в бік своїх однолітків чи й себе самого. Смакуючи кожну дивовижу і красу, яку він відмічає, адже ось вона є, а наступної миті вже зникла і лишилися тільки спогади. Це спокійна і задумлива книга, але після останньої сторінки вона ще довго буде з вами.