Світогляд українського народу. Ескіз української міфології

Форми українських міфів мають одну характерну прикмету: вони дуже близькі до природних форм. Ми не бачимо в народній фантазії охоти до негарних, неестетичних велетенських міфічних образів, до тих величезних, страшних, головатих та рогатих богатирів з страшними антинатуральними інстинктами, які любить німецька і великоруська міфологія. Український народ в своїх міфах держиться міри; його фантазія не любить переступати за границі ненатуральних форм; вона любить правду і естетичність, навіть, можна сказати, вже геть-то описує красу міфічних образів такими фарбами, як в християнських акафистах описується краса християнських святих, так що вже автор не знає, й до чого прирівняти їхню красу і святе життя.

Іван Нечуй-Левицьких відомий для широкого кола читачів в першу чергу своїми соціально-побутовими повістями: Кайдашевасім'я, Микола Джеря, Бурлачка та іншими. Однак, мало хто знає, що письменник також працював в історичному жанрі: Татари і Литва на Україні, Перші київські князі і т.д. В тому числі він працював з українською етнографією.
Багато закидають, що його праця не була надто оригінальною, позаяк Нечуй-Левицький забагато цитує російських етнографів Чубинського, Афанасьєва та інших, однак це аж ніяк не псує його роботи, радше навпаки- додає колориту, адже письменник наводить для прикладу давні і не дуже українські народні пісні, щедрівки, колядки, приказки, обряди, ритуали та коментує їх, наводячи свої гіпотези щодо їх значення та походження.

Опус досить таки чітко структорований, автор починає опис від прадавніх богів: Перуна, Дажбога, Стрибога, показуєчі їх метаморфози в назвах та сприйняті українцями в ході історії та християнізації. Далі, по пантеїстичній вертикалі Левицьких спускається до різних німф, домових, різних духів та з рештою, від світлого до темного - дідьків, упирів та вовкулак.
Усе це виглядає дуже колоритно, яскраві описи, цікаві думки та теорії.
Зазар на книжкових ринках є чимало книг про українську міфологію, однак так чи інакше, усі вони базуються на працях Нечуй-Левицького, та інших відомих етнографів-класиків, тож краще знайомитись із цією досить неосвітленою частиною нашої культури за посередництва першоджерел.

Народ вірить, що папороть цвіте в глупу північ, ще як не співають півні, і падає туди, де в землі лежать гроші. ЯК розцвітається папороть, то тріщить і так блищить оневим або червонокровним цвітом, що й очі не видержать. Цвіт папороті можна достати таким способом: треба зайти в ліс, куди не заходить курячий голос, сісти коло папороті на розісланому рушнику, обвести кругом себе свяченою крейдою круг і держати в руці хрест і ножик.
Вхопивши в жменю цвіт, треба зараз підрізати шкуру на мізинці лівої руки і закласти туди цвіт. Тоді нечиста сила: відьми, чорти, вовкулаки, мерці, домовики - підіймуть шум, регіт, гвалт, галас, щоб перелякати чоловіка і одняти цвіт.