Цитаты из книги Огненне коло

"І дивно - люди цьому зраділи. Так, зраділи й раділи. Але, зрештою, нічого дивного в цьому не було. Це був звичайний вияв страшного людського егоїзму: летячи в провалля самому, радіти, бачучи, що ти не сам, а що з тобою летять і тисячі інших - чим більше, тим краще! Добре, що туди пре цілий світ! Коли вже гинути - так з музикою й усім разом!.."

Яка розбіжність між людським серцем і матеріальними спроможностями! Але важним є перше, а не друге. З першим можна друге довести до досконалосте, але не навпаки, цебто — з розкішними матеріяльними спроможностями не можна довести до досконалосте звиродніле, зле людське серце.

Така логіка, така «діялектика» цього жорстокого світу. Слабий приречений загибати, й він загибає сам, а сильніший... сильнішого добивають!

Якщо заздалегідь ясно, що й від крику, й від тихої розмови наслідки будуть однакові, то чи не ліпше говорити все-таки по-людському?

Людина сліпа, бавиться ілюзіями, вигадує якісь плани, системи, чіткі побудови — "будує світ"! Але при першій вогневій пробі все це падає і оголяється прірва. Прірва, над якою хочеться вити вовком. Осиротіла, сама на себе здана людина не може існувати. Через те вона дається підхопити себе самумові й перти в хмарі собі подібних... На загин...

коли рушаться великі царства, на землі й у душах збудовані, то хіба маленькі, слабі люди за себе відповідають?

"Вони шукали рятунку в загибелі ближнього, в зненависті - в тому, в чому рятунку ніколи не було й ніколи не буде."

"Є щось, що не може вмерти навіть на війні"

Людина стала найбільшим страхіттям з усіх страхіть.

Воістину варто сім разів осліпнути, щоб лише раз прозріти!..

У кожній жінці зберігається щось величне, найкраще в світі: Мати!

Можуть зітерти його тіло на порох, але не зможе ніхто зітерти на порох його душі, не зможе зігнати її з цієї землі. Помиляються ті, хто вогнем і залізом прийшли йому диктувать свою волю.

Я буду вмирати, та поки мій розум у мені, я буду змагатись, я буду квапитись, я буду прагнути збагнути глибини великої тайни...

Вмерти так, як умирають комети, — згоріти до краплі, до решти, лишивши по собі ще вогненний слід, — вогневіти бодай якийсь час. А згоряючи, може на якійсь останній стадії свого згоряння ще й перемогти.

І тоді високо в небо підійметься сад чарівний, над чадом, над злом і над смородом, буйно розквітлий, на цій, на родючій землі. І пливтимуть над ним білосніжні хмарки, воркуватимуть в ньому закохані горлиці, радітимуть в ньому люди щасливі, а з високих його верховіть, сонцем осяяних, пдатимуть радісні сльози, як перламутрові блискітки рос.

душа ж потребує собі рівних, щоб у часи критичні черпати собі силу з їхньої сили, щоб кріпити себе снагою душі іншої.

Що ви робите, ідійоти?! Смерть на носі, а ви голитесь! Смерть на носі!! — От саме тому ми й голимось, — байдуже прорік Петро. — Вмирати треба чистому, дурню!

Либонь, саме з такого настрою, з таких джерел зродилося оте достославно національне «якось то воно буде».