Собор

Думаю иногда: почему у нас хамства так много? С первых же шагов в аэропорту, при оформлении багажа какая-то чирикалка уже всю тебе радость встречи испортила. Хлопцы к ней с шуткой, с улыбкой, а она в ответ с грубостью, ледяным тоном, обхамила всех и главнее — без малейшего повода. И это на службе, где ты просто обязан быть вежливым. А в магазине или в трамвае… Просто удивительно: почему у нас люди так злы, откуда эта неприязнь к другим? Желание нагрубить человеку, оскорбить своего ближнего — это, конечно, отклонение от нормы, но почему оно так распространено? Нервы, что ли? И как избавиться? Нет, тут не однодневные профилактории нужны…

«Дорожіть днем - ось що я вам скажу, молоді! Дорожіть миттю, секундою! Живіть так, щоб встигли зоставити слід після себе путящий. Живе не той, хто чадить. Живе - хто іскрить! Знайте, що всі ми станемо перед судом будучини, а перед тим судом ніякий володар, ніякий найбільший руйнач не переважить посліднього муляра… Зоставте ж слід… Не бляшанку з-під шпротів, покинуту на Скарбному, не купу сміття, а таке, щоб людей радувало - близьких і далеких… Дорожіть, дорожіть миттю, синочки! Бо ГЕСи плануються, все на світі планується - не планується одна тільки смерть».

Не больше ли должно пугать живущего то, что может он просуществовать бесцельно, пройти дорогу жизни человеком-авоськой, что могут отцвести его весны пустоцветом? Так в чем же все-таки он, "конченый смысл всей мудрости земной"? Как стать настоящим? Как совершенствоваться? Как жить, чтобы перед лицом Вселенной почувствовать себя истинно венцом природы? Вот перед тобою шедевр, поэма степного казацкого зодчества. Есть в громаде собора свои ритмы, есть вольный полет вдохновенья, высокая любовь... А сотворишь ли ты нечто равное этому, нечто лучшее? В чем же твоя душа увековечит себя? Где они, твои поэмы?

А потім і сама колись згасне. Із нічого постала і станеш нічим. Час усе поглинає, усе пожирає вічність. Пилюжинкою розтанеш у холодних безвістях матерії… Чи, може, таки є душа? З останнім подихом, відділившись від тіла, злітає, може, янголятком у найвищі високості, в блакить оту сяючу, і живе там вічно і кого захоче зустріти - зустріне… Що ми знаєм про людське життя? Можливо, вся мудрість його якраз у тому, щоб жити просто - як птахи, де двоє отак наблизяться між собою, на мить пізнають себе в дивовижній божественній спільності, щоб потім знов розійтись, погаснути у вічному леті…

- Має людина в собі такий живчик - бажання робити добро… Помічали? Коли зробиш кому бодай маленьке добро, і тобі самому стає на душі легко, чисто. Казали колись, - гомонів далі старий, - що у людини на плечі, і на лівім, і на правім, сидить невидимий… товариш Дух, так його назвемо. Один сидить, підказує: роби добро, а другий у друге вухо нашіптує, підбиває на зло… Думаєте, зараз їх нема? - Здається, він усміхнувся. - Носимо й зараз. У кожного з нас сидить на плечі;, і на лівому, і на правому… До якого тільки дужче дослухаешся…