Куда приводят мечты

І за мить до того, як темрява поглинула мою свідомість, я промовив востаннє до моєї дружини, моєї долі, моєї дорогоцінної Енн. Останні слова, які я прошепотів тоді:

• Нехай пекло буде раєм для нас.

Не смерть наносит раны, а жизнь.

Они были обыкновенными людьми, в чем-то уязвимыми.

Даже если они и ссорились, ссора никогда не восстанавливала их друг против друга. Она всегда кончалась объятиями, поцелуями и смехом.

"Приятно быть женатым на красивой женщине", - бывало, говорил я ей. Она улыбалась чуть смущенно, потом, как всегда, качала головой и говорила: "Я некрасивая". Она так и считала.

Неужели ты действительно хочешь так скоро вернуться в мир, где горстка людей грабит и обманывает народ? Где уничтожается продовольствие, в то время как голодают миллионы? Где государственная служба – это грубое лицемерие? Где убийство – более простое решение проблемы, нежели любовь?

Невероятно, – думал я, – до чего реальным может быть сон.

На земле практически невозможно установить достоверность исторической литературы

Навіть у пеклі є місце для вдячності.

Життя на землі - лише панорама яскравих картин, що здаються тобі справжніми.

Так званий "тихий внутрішній голос" - знання, засвоєне з попередніх уроків, що попереджає особу утриматись від вчинку, який завдасть шкоди її душі.

Допоки ти відлучений від своєї половинки, ти не почуватимешся спокійно. Байдуже, за яких обставин, байдуже, наскільки витончене середовище, в якому ти перебуваєш.
Бути половинкою єдиного цілого - сама лише мука, ящо другої половинки немає.

Ти справді хочеш так скоро повернутися до світу, де люди масово обдираються й обдурюються купкою пройдисвітів? Де їжа знищується, коли мільйони голодують? Де служіння державі перетворюється на грубе лицемірство? Де вбивство є простішим розв'язанням проблеми, ніж любов?

Немає більшого сліпого, ніж той, хто не хоче бачити.

Вона тікала від правди, занурюючись у відносну безпеку болісних подробиць - у прихисток туги.

Людські обличчя змінюються протягом деякого часу, слідом за їхніми діями і думками.

- Якби тільки люди розуміли, - промовив він. - Вони вірять, що самогубство - швидкий спосіб забутися, втекти. Це й близько не так, Крисе. Воно просто переводить людину з однієї форми існування до іншої. Ніщо не спроможне знищити дух. Самогубство лише прискореним темпом обтяжує існування в тих самих умовах, від яких ти намагався втекти. Продовження в умовах настільки болісніших...

Вітер у верхів'ях дерев - то голос Бога.

Якби люди просто думали про смерть, як вони думають про сон, усі страхи б зникли. Люди засинають задоволені, впевнені, що прокинуться наступного ранку. Так само слід почуватись і наприкінці життя.