Софія. Не залишай...(Книга 1) Не залишай мене...(Книга 2).

Надія в серці не вмира,
А дні шмагають батогами.
Життя – це гра. Жорстока гра.
Де б’ють лежачого. Ногами.

Ти не стала моєю. Спасибі!
Не хотілося знатися? Хай!
На приміті у тебе красиві.
Ну і Боже тобі помагай!

З ким вона жила! З ким вона живе…

Коли таємниця належить двом – це таємниця, а коли трьом – це вже однаково, що оголошення в газеті.

- А вона що, справді письменниця? – вже із підсвідомою повагою спитала Софія. – Що ж вона пише? Вірші, прозу?
- Скарги, скарги, Софієчко, скарги вона пише, всюди і на всіх. От і бояться її, немов вогню, навіть у райкомі. Як прийде, як медалями зазвенить….

Небуття - це коли людина живе поруч з тобою, дихає, рухається, а її ніби немає. Вона живе - холодно, дихає - холодно, наче живий покійник, нікому від неї не радісно.

Коли в людини велике горе, їй корисні маленькі неприємності. Вони відволікають, повертають у звичайний буденний світ, в якому потрібно дбати про буденні потреби ...

... зазираючи Софії просто в душу, відповідає: "Не нарікай. Ти мала його. Ти пережила таке таке почуття, яке не багатьом щастить пережити. Тобі послали людину, що змогла викрисати із твого серця такий вогонь, який палає лише у серцях чистих і обраних. За той вогонь ти платитимеш болем і самотністю. Це висока мурість. Знайди в тому благо і порятунок. Зрозумій своє призначення, і ти будеш щаслива!"