Маклена Граса

Рецензию опять пишу на русском, дабы представления имели и русскоговорящие читатели (о, как звучит!).
Эта книга напрочь убила во мне скептицизм по отношению к украинской литературе (я не скажу, что совершенно не воспринимаю её, но отдельные произведения, авторы, сюжеты и жанры идут очень тяжело). Во-первых, эту книгу я бы назвала "книга для души", потому что иначе не скажешь: её чтение принесло мне колоссальное удовольствие ввиду того, что вся она лёгкая, весёлая и способна поднять настроение даже самому последнему неудачнику, которого облила водой из грязной лужи проезжающая машина, порвался зонт в дождливый вечер и т.д. Кроме того, книга учит нас вот такой простой истине: "И воздастся каждому по делам его".
А далее будут спойлеры!!!
Пьеса расскажет нам о семье Мазайла, которые живут в городе таком-то, на улице такой-то, в доме таком-то в период украинизации (30-е года XX века). Казалось бы, обычная семья, которая живёт в не совсем обычное для Украины время, но загвоздка, господа, заключается в том, что в доме Мазайла существуют два лагеря: "за" и "против" украинизации. Если быть точнее, глава семьи Мына (перевод действительно звучит очень странным образом), его жена и дочь. Против и, вестимо, в меньшинстве - сын, который искренне влюблён в свою страну. И бог с той украинизации, но глава семьи настолько помешан на модном в то время русском языке, что решает поменять свою плебейскую, как он говорит, фамилию на более презентабельную и русскую "Мазенин" (видите ли его нынешняя фамилия в своё время доставила ему немало хлопот, потому что все над ним смеялись, девушки от свиданий отказывались, и вообще столько бед, столько бед из-за этой фамилии...). Сын, как сторонник украинизации и противник всего русского, упирается, устраивает домашние концерты а-ля только через мой труп! и т.д. Чтобы не тянуть быка за рога и выделить только суть пьесы, скажу только, что в итоге Мыне таки меняют фамилию на Мазенина (публикуя эту ошеломительную новость в газете), счастливые родственники пляшут в доме, воображают, как к ним обращаются по новой фамилии, уважительно кивая, ахая и охая... Но, нежданно-негаданно в этой же газете семья обнаруживает и вторую, более печальную новость о том, что Мыну Мазайло-Мазенина увольняют с должности по причине активного сопротивления политике украинизации.
Сюда как нельзя кстати подходит фраза: "Сколько языков ты знаешь, столько раз ты человек". Но, конечно, помимо востребованных международных стоит ещё и знать свой, национальный язык, потому что будет как у Тамбовского волка: "Украинцы стали хуже разговаривать по-русски. По-украински пока лучше не стали, но вот по-русски заметно хуже".

Я, напевно, ніколи так не сміялася над твором з української літератури. (Хіба що над шедеврами Остапа Вишні). Я нічого не маю проти нашої літератури, але деякі твори шкільної програми мені насправді не заходять. Але тут все склалося по-іншому.

Чудовий сатиричний твір. І не дарма його називають "філологічним водевілем". Це смішно, але при тому й сумно. Можна навіть сказати, що це "сміх крізь сльози". Прямо як "Кайдашева сім'я" Івана Нечуя-Левицького.

Цей твір виявився дуже актуальним. Хоч роки панування більшовицького режиму вже давно пройшли, і українізація вже слово давно забуте, але ставлення деяких українців до нашої мови та культури залишилося таким самим. А може навіть і погіршилося. Думка про те, що Україна - це не окрема держава, що наша мова - це лише різновид російської говірки продовжує засмічувати розум багатьох людей. Прагнення українців приховати своє походження викликає в мене нерозуміння. І у автора цього твору теж.

Я просто насолодилася, читаючи цей твір. Тут настільки колоритні й живі персонажі, що я просто мрію побачити театральну постановку. Чого лише варта тьотя Мотя з Курська з її "геніальними перлами:

Але це й достатньо серйозний твір, після якого дійсно варто задуматися над проблемами власної країни.

Ось воно. Це те саме, що я шукав. Ця п`єса - це щось неймовірне, вона мені нагадала Госпожа Бовари . А також багато рис я та впізнав з Анна Каренина .
Маклена - така не щаслива дитина, що ж воно творилося у минулому столітті. Що поляки, що українці, усі ми однакові: з однаковами долями, не щастями, лихами тощо.

Кожний хазяїн - різник, а життя бійня

Ось так воно усюди!

Микола Куліш, взагалі молодець. Так описати життя поляків, ті обставини, що коїлися у Польщі. Вперше я зустрічаю український твір в котрому описувалися життя не українців, а іншого народу.
Напруга, трагічність, безвихідність, милосердя, жага до пригод, гордість, пиха - це все є в цьому творі.

Чим робітник голодніший, тим дешевше і довше він працює.

Зараз піднему питання політики та ідеології. Чому завжди вони когось звеличють, в багатьох випадках людей не добрих, а злих, а інших насправді розумних, трудящих і милосердних штовхає на страшні вчинки, змушує ковтати сльози розпачу і горя!? Чому? Чому так влаштований наш світ? Чи добро насправді повинно бути з кулаками?
Комунізм - який же він бридкий, не має нічого гіршого, на мою думку, ніж комунізм. Треба знищити усіх, але довести свою думку, насильницьки насадити її на мізки інших людей! Все це розкривається саме у цьому творі!

В кожної людини є своя совість. Але кожен виявляє свою совість тоді, коли від неї можна мати користь. Совість, як і все на світі, коштує грошей.

Бідний Микола Куліш, бідний. Я буду завжди пам`ятати його твори, які вплинули на мене. І я думаю, що вся Україна його не забуде, його ідеї, за які його розстріляли комуністи, яким він допікав своїми думками і волею!

Весь світ захворів на астму! Астма давить увесь світ!

Криза потрясає світ. У всіх голова йде обертом, навіть у лікарів. А коли у всіх голови йдуть обертом, і навіть у лікарів, то у маклерів вони менш паморочаться, і тоді маклери складають рецепти навіть на порятунок світу.

Глава семьи решил изменить фамилию, но есть одна небольшая проблема в виде сына который за украинизацию. Только вот все способы уже исчерпывают себя, даже любовь. Вот только после изменения фамилии может что-то случится не совсем приятное.

Повествование быстрое и динамичное. Всё логически и продумано. Персонажи интересные и живые, но почти не заметно их развитие. Чувств и эмоций никаких не вызвало, а оставило совершенно нейтральное отношение. Слог автора легкий и быстро читается, а язык был сложноват для восприятия. Из-за множества перекрученных слов было не совсем понятно и так просто читать. Написано в виде пьесы, что упрощает намного всё. Идея очень интересная и встречается впервые. Исполнено очень хорошо и показано с юмором. Несмотря на то, что я не сильный любитель истории и всего, что связано с украинизацией, то именно это произведение меня спровоцировало на интерес к этой теме, но, увы, ненадолго.

Книге я поставила 3/5. Прочитала и забыла, несмотря на то, что прочитала совсем недавно, но уже почти ничего особенного не помню, кроме основного сюжета. Советую для развлечения и приятного времяпровождения.

Удачного чтения!

"Мина Мазайло" – це не лише сатирична п’єса, але й особиста трагедія Миколи Куліша… Цікаво, що такою маленькою вона доносить до нас проблеми того часу: українізація, недовіра владі, відцурання від Батьківщини… Автор бачив у цьому неприємні, неправильні для справжнього українця речі, проте контраст і більшу дію комедія отримає саме через такі сатиричні та недвозначні жарти. Ми сміємося з наших героїв, які такі довірливі, дурнуваті…

Здається, творчість Куліша народжена потребою суспільства у протидії, у протидії культурної еліти, яка, казати по правді, не переставала боротися. Українці тоді потребували сильних лідерів у культурному житті, адже отримати політичних навряд чи б вийшло. Проте я відхиляюся від теми. Продовжимо розмову саме про твір.

Безумовно, перше, на що звертає увагу читач – це назва. «Мина Мазайло» – звучить незвичайно, але не надто яскраво. Пересічний українець, певно, подумає: «Гм. Яка дивна штука!» Хоча насправді назва не дуже-то приваблива. З перших сторінок на нас дивляться смішні історії, які не можуть не викликати посмішку. Всім відомо, що краща критика – це критика через гумор. Справжнісінький український гумор, з яким невідривно пов’язана наша історія навіть у найтрагічніші для неї часи. У зменшеному вигляді перед нами постають соціальні групи: Мокій – прихильник червоних, зокрема їхньої політики – українізації; Мина, Мазайлиха, Мотя, Рина – звичайні українці, яким просто страшно залишатися й уважати себе такими, які ладні піти на все, яким легше асимілюватися; Дядько Тарас – за думкою Куліша, справжній українець, який не повинен вірити радянській владі, як і будь-якій іншій.

Найпрекрасніше те, що у автора вистачало сміливості йти проти течії, за що він й був позбавлений життя. Чи нам судити? Звісно, вважається, що це найцінніше. Хоча, на мій погляд, є речі важливіші. Творчість Миколи Гуровича стала саме такою. Однією із позитивних сторін є також можливість читати твори тих, кого називали «націоналістами», «капіталістами», «буржуа», «зрадниками»… Так, адже це може казати про демократичність нашого суспільства.

Особисто для себе я виніс, що ніколи не можна відмовлятися від свого коріння, проте й не можна вірити всьому, не можна бути мрійником й забувати про справжнє. Особисто я раджу читати цей твір усім, адже він викликає таку прекрасну і гарну бурю гарних емоцій.

Якщо ви хочете отримати дозу сміху, то "Мина Мазайло" - чудовий вибір. Це прекрасна п’єса, сюжет якої актуальний і у наші дні. А особлива вона тим, що не підвладна перекладу на будь-яку іншу мову, бо тоді її сюжет сягатиме лише однієї сторінки. Не даремно "Мина Мазайло" називають філологічним водевілем, важко буде такі вирази перекласти, навіть на російську:

Гарна п'єса, хоча як на мене вона більше схожа на сценарій. З одного боку це класична п'єса де є герої, які говорять самі за себе, а от ремарки йдуть ніби не від автора, а від одного з героїв. Незвично якось.
Тема піднята автором у творі начебто перекликається іі з сьогоденням. Все той же вибір "хто є – Україна", з ким вона повинна бути, і чи є можливість бути окремою і незалежною як в економічно-фінансовому, політичному, релігійному так і мовному, духовному моментах.
Один з героїв, українець в усьому ворожить на подальшу долю України на КОБЗАРІ, а на чому ж ще. Й ті відповіді, то наші сльози і СУДЬБА (недарма таке прізвище має один з героїв, саме Судьба, а не Доля).
"Не вернуться запорожці, не встануть гетьмани, не покриють Україну червоні жупани…"
"Згинеш, згинеш, Україно, не стане й знаку на землі…"

Маю надію що якби Ступай сьогодні відкрив Кобзаря й спробував поворожити, то у Шевченка б знайшлись інші рядки…

Кохання, зрада, відданість меті, приреченість. Все настільки виписане, настільки тонке. Й головне, то мрія, ідеалізована мрія. Й не можу бути на її заваді нічого, навіть кохання, сім'ї. Романтика революції…

Помітив, що вже й природа не та, що за старого режиму була. А чого так? .. А того, що попсували комуністи й природу ...

Комуністи, особливо ті що старої закалки, здатні знищити не тільки природу, бізнес, людську долю, але й мозок. Що й сталося с Малахієм, котрий проголосив себе народним комісаром і звичайно потрапив до божевільні, звідки потім втік. Він своїм "комуністичним" настроєм в пряму сенсі вбив свою молодшу дочку Любов, яка за те, що батько відрікся від сім`ї заради комуністичного служіння народові, пійшла тай повісилась. Він звів з розуму санітарку, робітників, кума, дружину та сусідів. Ось що робить комунізм! І це не просто вигадки, а все так й було. Я думаю Микола Куліш просто описав звичайну історію із життя столичного в Харкові.
Ось так! Так, що люди любіть ідею та віру, але без фанатизму, котрий може нашкодити всім оточуючим вас людей, як далеких так і рідних. Без фанатизму, будь ласка!
Стійте прямо перед проблемами і вирішуйте їх за ради свого майбутнього, та й майбутнього своїх близьких та рідних -

Проблеми - це пломби, що ними запечатано двері в майбутнє.

Не бійтеся нічого, все наше життя пропорційне, за чорною смужкою, завжди буде біла смужка і навпаки, це закономірність і ніхто цього не омине!