Зачарована Десна

Настолько ярко автор все описал, что я как будто побывал в его детстве и видел все своими глазами. И самое главное, что не скучно было все это читать. Возможно потому, что книга небольшая, а возможно и потому, что автор умело рассказывал даже о мелочах, и оттого повествование не казалось затянутым. И персонажи все красочно описаны. Прабабушка писателя мне больше всех понравилась. Вообще настолько хорошо прописаны характеры людей, быт, события и сама жизнь того времени, что ни один человек не проживший это, не смог бы так выразительно и детально все это описать. В принципе, даже большинство из тех, кто прожил сам все это, тоже не смог бы настолько насыщено это передать. Стоит самому сесть и попробовать написать что-нибудь о своей жизни и сразу станет понятно, что у данного автора талант. Потому что далеко не каждый сможет написать так, чтобы читающий почувствовал, что и сам все это пережил. Далеко не каждый вообще сможет что-то написать, чтобы хотя бы кому-то хотелось это читать. Хотя в школе мне бы это произведение показалось очень скучным. Не для школьной програмы подобное. В таком возрасте мало кто сможет оценить прелесть исторической рутины.
Оценка 9 из 10

Україна в огні - це шедевр не тільки української літератури, а й взагалі, усієї Світової!
Це перший український твір у моєму житті, котрий я, вихваляю усюди наліво і направо. Так, тут є скиглиння, як і у всіх українських творах, але все це закрито героїзмом і патріотизмом українського народу у дуже важкі воєнні часи. Мене все це потрясло, в деяких моментах я навіть не уявляв, що таке звірство та хитрості, були, не уяляв, чесне слово. У наші часи, я такого представити собі не можу. Не можу. Це ж які тоді були люди, що переживали таке горе та непоновіряння. Сучасні українці вже не такі, як ті що були, не такі. Якщо на нас полетить бомба, ми просто будемо дивтися на неї і чекати, поки наші сусіди з Европи, чи Росії її знищать своїми ракетами. Ось і все, ось до чого ми докотилися!
Запорожці - це велика сім`я, і це не вигадки. Які ж чудові та бездогані образи створив пан Олександр Довженко, я захоплююсь, це неймовірно і прекрасно. Браво вам, пан Довженко, браво!
Слава Україні! Слава нашій літературі! Слава Довженко! Героям Слава!

Великолепно, просто великолепно. Героизм, неповторимый надрыв, присущий украинскому народу, патриотизм. Довженко действительно гений того времени.
Я даже не знаю что сказать. Пусть автор говорит за меня.

Два роки тому, коли було анексовано Крим, коли розпочалися бої на Донбасі наша країна котре розділилась і от подруга моєї сестри запитала в неї, а звідкіля в тебе патріотизм до України, нас же цьому не вчили. Пройшло більше 70 років від початку війни, а ми так і не навчились бути патріотами своєї батьківщини. Ох, правий був фон Крауз українців дуже легко розділити обіцяючи, заманюючи, пропагандуючи. Мене вміємо любити нашу землю, ми не маємо чим пишатися. Хоча ні маємо, просто ми не знаємо наших пращурів, ми не знаємо свого роду. Чи багато з вас знать навіть своїх прабабць й прадідів. Ми навіть не вміємо співчувати й допомагати нашим сусідам і близьким. Моя хата скраю я нічого не знаю. Ті хто готовий полягти за державу, за батьківщину потрапляють до нашої бюрократичної машини, яка ламає все вщент. Якщо влада яка підіймається на кістках загиблих думає не про народ, а тільки про свої кармани, і так від революції до революції, народ розчаровується, марніє, і хоче лише щоб його більше не чіпали.
Такі книжки як ця потрібно главами зачитувати в радіопостановках, знімати і показувати по телевізору замість різних токшоу. Тоді можливо і з'явиться у нас національна свідомість, тоді можливо ми і вивчимо нашу історію, історію вільного народу.

У Довженко вийшла чудова книжка, це не просто художній твір, де одна подія переходить в іншу. Тут же наче дивишся хроніку того часу. І постають перед тобою постаті Василя Кравчини (пам'ятаєте як в радянських фільмах, обов'язково перебинтована білосніжним бінтом голова і проступають крапельки крові) коли вони відбивають 11, 12, 13 атаку фашистів . Як пролітають ворожі літаки над Тополівкою і перші бомби падають на зелені поля. Як накинуто зашморг на шию Мини. Для мене Мина увібрав у себе образ старих українців, які уже нічого не бояться. Вони можуть дозволити собі говорити правду як фашистам так і червоній армії, йому вже нічого втрачати.

Простіть нас визволителі, але люди не порозумнішала, пустеля закриває наші душі.
Потім картина як дві дівчини біжать через поле до річки, а за ними німецькі солдати і обов'язково з собаками (знов переклик з фільмами, бо розшукують завше з собаками).
А яка міцна емоційна картинка вийшла коли Лаврін Запорожець й Максим Заброда кидаються на дріт.
Ох, мені шкода і тих кого відправили у Сибір, в заслання, і тих хто залишився тут, й тих кого розстріляли. А найсумніше, що діти й онуки зісланих тепер вихваляють Сталіна і його приспішників. Це просто не вкладається в моїй голові.
Й картини спалених сіл, де з льохів тирчать голови вцілілих. Й допит Христі партизанами і допит Лавріна Запорожця.
Цей твір потрібно пропустити через себе, щоб відчути біль української землі за своїми синами та дочками.
А закінчу я словами італійця Пальми

За честь! За правду! За народ! За Батьківщину!!! За Україну!!!
Книга просто пронизлива, правдива і надзвичайно патріотична.
У світлі теперішніх подій набуває нового, сповненого новими істинами сенсу.
Як не прикро звучали слова "У них від слова "нація" остався тільки прикметник. У них немає вічних істин. Тому серед них так багато зрадників." але вони правдиві для тих у кого "душі маленькі, кишенькові, портативні..."
Сім*я Запорожців справжні герої, яких на наших безкрайніх просторах просто безліч.
Слава Україні!

Очень много мыслей было по ходу чтения, буквально на каждое предложение приходило понимание ситуаций и поступков, обвинения и оправдания героев. Постараюсь собрать мысли в кучу, не уверена, что выйдет последовательный отзыв, скорее такой же эмоциональный, как и повесть.

Читая, хотела увидеть причины, почему повесть была запрещена Сталиным, почему так долго не видела свет ни в печатном, ни в киноформате, в чем же было противоречие политике партии?

Довженко показывает патриотизм. Но не советский патриотизм, замешанный на слепом романтическом воспевании армии. А патриотизм в своих естественных двух проявлениях. Патриотизм мира - это любовь в Родине, и патриотизм войны - это ненависть и жажда мести врагу. Любовь никогда не даст столько сил, как жажда мести за свои убитые семьи, именно ненависть и месть давали людям силы и смелость идти под пули и рисковать.

Довженко показывает, что война, та отечественная война - была лишь манипуляциями политиков из высших эшелонов - вождей и тиранов, нажива на жизнях и эмоциях простых, работящих и честных, и не очень честных людей.

Довженко показывает, что и на стороне немцев были страдающие люди, кто верил в идею своего вождя так же, как советский человек верил своему вождю, и в дружбу народов. Что не смотря на зверства, которые немецкие солдаты совершали по приказу командиров, среди них были и сочувствующие люди. Вспомним командира Пальму, пожалевшего Христю.

Довженко показывает, что солдат - красноармейский или немецкий - это не агнец с нимбом на голове, это просто солдат, живой человек со страстями, у которого "свой интерес" при виде женщины, и который только лишь исполняет приказы. Среди немцев и среди наших были свои предатели. Среди воспетых советских людей были равнодушные к чужому страданию, а среди подчинённой власти полиции - не сочувствующие и неверные Родине.

Довженко показывает, что при атаках врага, которые первыми из всего СССР прочувствовали земли Украины, Красная армия, воевавшая там, куда её ставило руководство, не всегда присутствовала везде, где была нужна. Что множество партизанских отрядов практически из каждого села, добровольцев и героев, которые шли не по призыву вождя, а по собственной воле защищать свою Родину и землю, на которую ступил враг, стояли верно, воевали смело и отражали много атак, которые без них были бы пропущены Красной армией, а территории навсегда захвачены.

Как это всё понравилось Сталину показывает запрет на эту повесть.

Довженко осуждает страсть к собственной наживе и хвалит самопожертвование ради братьев по оружию.
Он воспевает патриотизм - любовь к Родине, но предостерегает, что в ненависти к врагу важно не терять голову, и как важно вовремя остановиться и вспомнить за что боролись изначально, до того, как в сердцах поселилась месть. Как важно сохранять голову и ум холодными, не впадая в эмоциональное "забытье".

Читая допрос Христи и Лаврина, мне было действительно страшно, к чему иногда приводит идейность на примере Лиманчука, Сирошана... Отрезвляющими героями стали Лаврин Запорожец и Василь Кравчина.

Очень сильные женские образы.
Олеся, попросящая незнакомого солдата переночевать с ней, вызывает сочувствие чуть не до боли. Встречала в отзывах, что ею двигал патриотизм. Я так не думаю. В ней боролись более передаваемые переживания. Накануне захвата она не знала упадёт ли бомба на её дом и чем закончится военная ночь, и каким будет следующее утро, и если оно будет - молодая девушка предчувствовала унижения и позор, боль и страдания. Это была Неизвестность. Но Олеся хотела стать женщиной по своей воле, любимой и любящей Женщиной, которой ей возможно никогда не выпадет случая стать.Она хотела отдать и почувствовать неизведанную еще нежность перед непоправимым и окончательным Неизвестным и крушением всех надежд.

Христя и Олеся - о каждой можно сказать, что это образ Украины, страдающие и изнасилованные, идущие в родной дом не смотря ни на что, без надежды, но с верой, постаревшие за короткий период , с отвращением к себе после пережитого, но верящие, что когда-то всё станет хорошо. Но после всего пережитого только у одной сохранилась вера и возродилась надежда, у Олеси, в душе которой теплилась любовь и мечта встретить когда-то снова Василя и братьев. Христя исчезла со страниц повести как только душа её наполнилась жаждой мести, не было у неё высокой цели, мечты об освобождении, стремления вернуться ради чего-то, движимая из Германии лишь навязчивой идеей.
А может образ Украины - это те страдающие раненые, побитые и корчащиеся от боли солдаты, просящие подвести своих же сограждан, и мимо которых равнодушно проезжали дети этой земли, не желая и не замечая страданий своей Земли, своих однодумцев и защитников своей Родины.

"Зачарована Десна" - це шкільна література, вже й не пам`ятаю, якого класу. Ось вирішив перечитати та згадати.
Читаючи цю кіноповість, я наперед думав, "Десь тут має з`явитися лев", або "Ось ПАСХА, а потім повінь, чи навпаки!?". Читав дуже давно і не пам`ятав майже нічого, окрім напевно лева на берегу Десни, і все.
Читалось мені, признаюсь чесно, складнувато, то чи вже по віку мені вже не підходить ця кіноповість, чи то у мене смак інший, не розумію, чесне слово, не розумію, і все. В чомусь, цей твір Олександра Довженко, мене розачарував, і головне, не знаю чому.
Чому? Чому? Чому все так?
Усі ці роздуми, філософія і при цьому ніяких пригод, хоча вони там є, але не такі, що аж зі стільца падаєш, не такі, і все. Якесь занудство Міністерство освіти і науки, українськім школярам підсовує, бере і підсовує свиню, тобто занудство. Не пам`ятаю, як я в дитинстві на це реагував, але читаючи зараз, я зрозумів, що підсовують нам все не повіку, не повіку, беруть і підсовують не повіку. А чому? Грець його знає. Виріс вже я і не розумію нічого, нічогісінько.
Не вбивайте лева! Вбийте бабку, що всіх проклинає у молотвах своїх, негідниця така, а ще бабуся, ух!
Тра-та-та-та-та! І нема лева, а бабка своєю смертю померла, негідниця, ух!
Ось вона українська література, так вона майже вся влаштована. І чим далі, я читаю українських авторів, то тим більше перестаю вірити ... Нема у нас пригод великих, кохання легендарного, а якщо і є, то їх вихваляють тільки купка старих людей, що їх славлять во весь рот, а іншим начхати. Начхати. Беруть і чхають, негідники, ух.

P. S.: Написано у формі українських новел (начитався я їх, ось і вилелося моє недовольство).

Я закохалася. Я просто безмежно закохалася в цей твір. Я хочу мати його в домашній бібліотеці і перечитувати, перечитувати й перечитувати. Хочу вірити. Хочу знемагати від віри на надриві останнього подиху. Хочу знати, що ми - українці, що ми - нація. Ми можемо. Точніше, зможемо...

Ця книга надихає. І водночас розчаровує. Вона - про нас. Про наших батьків, дідусів і бабусь. Про їхнє життя, про їхні страхи й сподівання. І про наші також.

Ця історія в сучасному світі стала надзвичайно актуальною. І вона повинна жити. Її потрібно читати. Щоб знати. Щоб розуміти. Щоб не забувати...

Україна в огні - скільки трагічних сторінок було в історії моєї рідної, найкращої в світі України! Не порахувати.
Одна з них - Велика Вітчизняна війна. Саме вона забрала мільйони життів, скалічила людські долі, українську землю.
Геніальний Олександр Довженко в своєму творі "Україна в огні" розказав про страждання наших дідів, прадідів в страшні часи війни.
Історія жителів одного села - Тополівки - так схожа на історії інших регіонів України під час війни. Страждали люди, страждала Україна. Українців розстрілювали, багатьох відправляли на роботи в Німеччину, хати палили. Проте ми - незламний народ, нас не злякати вбиствами, смертями, паплюженням нашої гідності.
"- Україна, Україна! - Хрипів Людвіг, оглядаючись навкого. Водянисті очі його світились захопленням.

• О, страшна земля...
• Фатер!
• Не гарячись! Ти думаєш, уже все скінчено. Не так просто. Це народ...
• Ми знищимо його.
• Хлопчику мій, я тікав уже в одних підштанниках в вісімнадцятому році.
• Час був інший.

• У цього народу є нічим і ніколи не прикрита ахіллесова п'ята. Ці люди абсолютно позбавлені вміння прощати один одному незгоди навіть в ім'я інтересів загальних, високих. У них немає державного інстинкту...Ти знаєш, вони не вивчають історії. Дивовижно. Вони вже двадцять п'ять літ живуть негативними лозунгами одкидання Бога, сім'ї, дружби. У них від слова "нація" остався тільки прикметник. У них нема вічних істин. Тому серед них багато зрадників...От ключ од скриньки, де схована їхня загибель. - саме так, в нашій державі повно зрадників, які отримують прибутки від ворогів і не зважають на людське горе.

Але все ж маю надію, що ми, українці, вистоїмо. І цей 2014 рік буде останнім, коли Україна у вогні. Адже ми б'ємося за те, чому нема ціни у всьому світі, - за Батьківщину. і обов'язково переможемо. Після чого забудеться і ненависть, і горе, і знову розцвіте земля наша в добрі і згоді, і будемо добрими, як були, ще добрішими станемо..