Сватання на Гончарівці

Первая половина ХІХ века - время, когда зарождалась и формировалась украинская классическая драматургия. Григорий Квитка-Основьяненко - известный деятель культуры из числа первых прозаиков новой литературы. Он был писателем широкого жанрового диапазона.
Социально-бытовую комедию «Сватання на Гончарівці» Квитка-Основьяненко написал в 1835 году, во времена крепостного права. Тема пьесы привычная: девушка любит бедного, а родители хотят просватать ее за богатого. Алексей не просто бедный, он - крепостной. Стецько хоть и с зажиточной семьи, но не дружит с головой. За счет дополнительных характеристик героев-женихов, автор усиливает остроту конфликта. Одновременно он наполняет речь дурня глупыми и смешными высказываниями, нелепыми историями-похождениями, превращая пьесу в комедию (имя Стецько становится нарицательным). Хитроумный трюк со сватовством, махинации с заговорами-отговорами и счастливая развязка добавляют представлению зрелищности.
Знаю, что пьеса хорошо принималась зрителями, в ней много песен, шуток, динамики, но самой мне сложно принять факт восхваления жизни в крепостничестве. Драматург устами Скорика пытается убедить, что у хороших панов и работники живут припеваючи. Хотя самого-то Скорика пан отдал на много лет в солдаты, и скитался тот по военным походам. Правда, и тут он хвастается, что благодаря солдатчине увидел мир - и Францию, и Неметчину, и Россию, и Туретчину - много знает, каждый уважает и просит бывалого совета. В его словах чувствуется посыл пьесы: главное - не унывай и все будет хорошо.

Реальное отображение жизни, картина сватанья с поговорками сватов и песнями дружек, элементы бытовой сатиры, народный язык - все это позволило Квитке-Основьяненко создать аутентичный стиль украинской драматургии. Творчество писателя способствовало распространению украинской культуры, его произведения были переведены на другие языки. Хотя мне сложно представить удачный перевод этой «малороссийской оперы», в которой одновременно звучит русская и украинская речь с местным харьковским говорком.

Нелегко мне далось решение наверстывать украинскую школьную классику. Язык сложный: мало того, что произведение написано в 19 веке, так и написано оно суржиком плюс некоторые диалоги на староцерковном. В принципе, почти все понятно, но в тексте я завязла конкретно.
Действие происходит в Конотопе, когда не слишком умный, ленивый пан сотник захотел жениться на красивой дивчине, а она ему - гарбуза! Сидит грустный пан сотник у себя в хоромах, думу думает, а тут к нему писарь с письмом пожаловал - нужно собираться пану сотнику с казаками и ехать аж в Чернигов! А так не хочется, да и грустно - гарбуза всучили... На выручку приходит писарь, метящий на место сотниковое, - предложил написать ответ и отправить с хромым посыльным, мол, некогда нам в Чернигов ездить, у нас тут дождя давно нет, так мы будем баб топить, ведьму искать.
Ведьму они найдут, и всем будет по заслугам. Потому что у нас в Украине с женщинами лучше не связываться, если что.

Якщо ви любите надрив почуттів як у мильних операх , читайте "Марусю". Звісно, написано повість в народній манері, що не дозволяє виходити за межі дозволеного, але, читаючи, ви не будете нудьгувати. Твір населяють ідеальні герої, у них немає вад. Хіба що єдина - їм фатально не щастить, що є головною ознакою сентименталізму. Чтиво - на любителя. Випускники ж повинні не забувати, що "Маруся" - перша повість в новій українській літературі, яка входить до програми ЗНО з української мови і літератури.

Григорий Квитка-Основ’яненко – известный украинский прозаик, драматург и литературный критик. Именно его принято считать основателем жанра социально-бытовой комедии в классической украинской литературе.
«Сватання на Гончарівці» - это музыкальная комедия или как говорится в некоторых источниках – опера. В центре сюжета Прокоп и Одарка Шкурат – семья, воспитывающая красавицу дочку – Ульяну. Прокоп и Одарка постоянно ругаются из-за того, что мужчина сильно пьет: на этой основе писатель вводит в пьесу огромное количество забавных моментов. Развитие сюжета начинается в тот момент, когда богатый Павло Кандзюба договаривается про сватовство Ульяны и своего сына Стецька, который является местным дурачком.
За последнее время я прочитала две пьесы на схожую тематику – «Наталка Полтавка» и эту. И если говорить объективно, то это произведение мне понравилось сильнее. В нём более детально можно проследить элементы традиционного обряда сватовства: невеста возле печи, дарение рушников и платков, одаривание гарбузом неугодного жениха.
Мне эта пьеса очень понравилась: в ней много смешных моментов. В основном они связанны с отцом Ульяны, который всеми фибрами души стремиться выпить, а также со Стецьком, который рассказывает про свои приключения, в которые вечно попадает из-за своей глупости.

Молодого хлопця заарештовують, саджають в тюрму, потім везуть до міста і хочуть відправити до Сибіру. За що? За те, що він начебто вкрав у свого названого батька двісті рублів. І все бігом-бігом, хлопця не питають, тільки переправляють далі і далі: з місцевого суду до губернського, а там і досамого губернатора. Судді не читають, що пишуть писарі. Писарі пишуть, що їм заманеться.
І проста селянська дівчина біжить за своїм коханим до міста, а потім і до губернії, безстрашно ходить домовлятися з панами, доходить до самого губернатора! Ви уявляєте, як це - сільській людині, яка із свого села майже не виходила, потрапити у велике місто? Та ще і з такими шановними людьми домовлятися? Їй просто пам`ятника треба ставити, цій козир-дівці, за те, що таки змогла добитися справедливості, що пройшла через усі кола бюрократичного пекла та вирвала коханого з загребущих лап продажного суддівства.

Лупала я, лупала сю скалу та й долупала до мудрости. Онде вервечка думок в голові зродилася та на свій божий вилупилася.

Коротко про те, як було читати "Конотопську відьму": хотілось си продирявяти свій риштак (голову). А все через того клятого Прокіпа Ригоровича Пістряка, хай би його миші з'їли!

Пояснюю: отой персонаж - яскравий взірець того, як невігластво словами вченими прикривається. Та так прикривається, що сам Ригорович ся не розумієт, що каже. Згадується ота мудрая цитата про то, як люди розумні слова вивчили та стало важче ідіотів розпізнати. Всі кланяються Ригоровичу, за мужа вченого мають, а він ума ні в один вус! Та ще й падлюка остання.

Друге діло Уласович Микита Забрьоха, який ідіот єси і навіть не прикривається, хоч і сотник. Правда, коли ти сотник спадковий, а не вибраний, то нащо тії мізки мати? Зате кралю розумну, гарну, метикувату і з добрим приданим хоче. Дурний, страшний, обмежений, а амбіцій повна комора.

Отак вони вертілися-вертілися, ті Ригорович із Забрьохою навколо конотопської відьми, та й навертілися на три вершки.

Дала другий шанс "Конотопській відьмі" і не пожалкувала - тут вам і сміх, і гріх! На основі фольклору написати таку сатиру треба однозначно мати талант. Неосвіченість, самодурство, нещирість і купа інших вад, що розквітають на основі віри у забобони - ось вам майже повноцінний портрет владарюючої козацької верхівки. А до чого те все комічно змальовано!

Смішно! Єй-богу, смішно! xD

Основною перешкодою в сприйняті Квітки-Основ’яненка, для мене, є його мова. От важко мені його читати. І якби не його талант як гумориста, то не знаю, чи дочитав би я даний твір взагалі.

На пальцях однієї руки я можу перелічити твори, читаючі які я так сміявся. А от коли я ще й у театр сходив подивитись «Сватання на Гончарівці», то виявилось, що читаючи, я ще не достатньо адекватно сприймав, адже через тих акторів у мене щелепа боліла. :) Це той випадок, коли в театрі не соромно було й, вибачте, «поржати»! :)

Даний твір – це дійсно якісний гумор!

Книга оставила на редкость мерзостное впечатление.
Ладно, язык здесь несколько отличный от современного литературного украинского – все же начало 19-го века, да и как художественный прием прокатит...
Ладно юмор примитивный – собственно, от крестьянского народного юмора чего-то иного ожидать и не стоит.

Но вот чего не могу вынести, так это отношения к крепостничеству. Какое-то холуйское мировоззрение у автора. Не жизнь, а сплошная малина, оказывается у крепостных была! И барин хороший, и налог подушный он за своих крестьян заплатит и вообще рай на земле обеспечит... Вперед все замуж за крепостных!

И опять-таки - ладно бы тут проводилась мысль, что ради любимого героиня готова даже в рабство пойти. Как бы чувство, верность и все такое... так нет же!

Такое впечатление, что главный дурак в этой пьесе совсем не Стэцько.

Класична iсторiя української літератури - одруженню закоханій парі Уляни та Олексія на перешкоді стає мати Уляни, яка бажає дочці кращої долі. Вона вважає, що краща доля буде Уляні тільки тоді, коли вона одружеться з дурним, але багатим Стецьком, а не коли піде за кріпака Олексія.
Події цієї п'єси розгортаються цікаво та колоритно, дуже гарно зображено традицїї українського сватання, кумедно виставлене легка віра простих людей у все незнайоме, заграничне або магічне.
Це свого рода казка для дорослих, але це також історія українського народу, його обичаї - те, що повинні знати всі.