Людина біжить над прірвою

Це третя книга з пропонованих С. Притулою. Для кріпких нервами. Для сильних духом. Для тих, що люблять Україну. Скривавлені сліди героя тягнуться у сьогодення. До "Інтернату" Жадана. Мова красива ( зазвичай буває у письменників, що пишуть поезію). Але читати було важко. Ніби сам босоніж йдеш по снігу серед згарищ, на пронизливому вітрі, серед степу під прицілом. Якщо зараз школярі вивчають- співчуваю. Автор сам зізнається, що герой "...ніби не може зрушити з місця". Читач теж в очікуванні десь до 4 розділу. Аж потім починається той страшний біг над прірвою. Сціпивши зуби. Давишся пліснявими сухарями. Б'єшся в пропасниці. Але віриш: якщо впасти- на порозі своєї хатини. На своїй землі. Серед тих, хто не зрадить. І відчути, що збувається пророцтво: " Бо нічого не може вирости на землі, залитій прокляттями й солоними сльозами мільйонів за облуду й за Юдину зраду"

Людина біжить над прірвою – це не просто назва роману Івана Багряного, це тема усього його творчого доробку. Головні герої Багряного завжди балансують між життям і смертю, між ворогом з одного боку та ворогом з боку іншого, між зневірою в людину і піднесенням її життя як найвищої цінності. Таким героєм є і Максим Колот.

Роман дуже важкий. Як на мене, складніший над усі інші твори письменника. Можливо, таким і має бути фінальний твір письменника, що видано вже після його смерті.

Це роман з філософським, екзистенціальним звучанням. Чи людина лише піщинка у самумі, нікчемний хробак; чи здатна на неймовірне: розсміятися в обличчя неминучій долі і близькій смерті і, виявивши неабияку волю до життя, повернутися додому, до родини…

Що пережив Максим Колот, годі й переказати - це треба тільки читати. Серце стискається від тих «пригод». І однак серед цього жаху час від часу з’являється справжня Людина, та, що не хробак, не піщинка, не просто один з мільйонів. Вона біжить і відчайдушно хрестить іконами колону смертників; вона у образі Янгола, який до того ж вміє матюкатися, благає забрати поранених; вона просить хліба для німців, бо «це ж люди!»; вона ділиться останньою паляницею з незнайомцем; вона приводить до своєї чистої хатини страшну, брудну і напівмертву людину, щоб дати їй притулок, тепло, їжу (хоча їсти ця істота вже невзмозі); вона залишає на ніч в своєму будинку ту ж таки незнайому напівмертву людину і, проводжаючи її у безвихідь, майже плаче…

І ця Людина завжди постає перед Максимом саме тоді, коли вже немає надії; коли здається, що вже нема в кого вірити, що усюди як не вороги, то люди байдужі до чужого горя. І от виринає, немов з темряви, ця осяяна світлом Людина, після недовгої зустрічі з якою Максим твердо відповідає на питання внутрішнього голосу: «Чи віриш ти в Людину?» - «Вірю!»

Чи дійде Максим додому? Чи помре від кулі або від виснаження, голоду і холоду? Чи, як і мріє, помре, переступивши поріг рідної хати? А чи повернеться для того, щоб жити довгим і щасливим життям? Прочитайте роман – і дізнаєтесь.

Нарешті я дочитала цю книгу - на відміну від біль відомих творів автора - "Сад Гетсиманський" та "Тигролови", які читаються на одному диханні, крізь цю я пробиралась наче через густу смолу. Тут багато статичних сцен - відступаюче італійське військо, фреска у церкві, описи міста до й після бомбування, а також багато роздумів і філософії на тему, що ж таки є людина - чи просто піщинка у самумі, а чи дещо більше? Посередині твору - головний герой, архитект Максим Колот, людина, яку було засуджено невідомо на що та невідомо за що, за те, що мала власну думку, яка відрізнялася від тієї, яка мала б бути в ті часи. Людина, яка біжить над прірвою, людина, яка опинилась між двома вогнями - між російською та німецькою арміями і для якої ті обидві армії були рівнозначні та означали лише одне - смерть, так, чи інакше. До глибини душі вражає все те, що довелось пережити Максимові, та й не просто пережити, а гідно вийти з усих тих кіл пекла, що на нього чекали, вийти з вірою у Людину та й такою Людиною з великої літери й лишитись. Але навіть більше за це вразила мене ситуація в тюрмі, коли всим полоненим видали шмат їжі, окрім полонених німців, і тоді один з полонених, рябий командир, став гатити у двері, щоб хліба дали й німцям, бо вони теж люди.

— Я — салдат... Окремої Червоно прапорної... Я тобі... прри-казую, хаме!.. Дай людям хліб!!! Чуєш?!. Тилова ти криса! Мерзотник!! Хам!! Скотина!! Дай х л і б!!! Це люди!.. Ти розумієш??! Це люди!.. Люди!.. Люди!.. Мерзотник ти!..

Якщо ж повернутися до головного героя, то йому б було набагато важче повернутися, якби не люди, яких він зустрічав на своєму шляху і яки таки виявились справжніми людьми - допомогали йому всим тим, чого у них самих майже не було.

Хіба ж не смішно, га? Жорстокі людські опорки й ніжне людське серце!.. Ціла тобі глибока філософська концепція. Яка розбіжність між людським серцем і матеріальними спроможностями!

Однозначно, дуже важкий твір, але дуже сильний, насичений любов'ю до людини, до рідної землі, вірою у найкращі часи для багатостраждалого українського народу. Я би радила почитати твори Багряного всим тим, хто, народившись вже у Незалежній, або в часи відлиг, розмірковує над тим, як гарно жилося в Радянському Союзі та як шкода, що в них нема змоги повернутися назад у ті часи. А також тим, хто кидаєтся словом "бандерівець", надаючи йому значення зрадника, та подвитися на події тих часів трохи під іншим кутом зору.