Книжка видана видавництвом "Україна" у буремному 1991 році. Папер газетний, макет на 3+. Хто б міг подумати ще за два роки до цього, що переіменований Громоподібний "Политиздат Украины" котрий ніколи не мав проблем не з папером, не з персоналом, не з державним замовленням, буде публікувати наскрізь антирадянську літературу у смішній, для нього, кількості 150 000 штук... Минає час, і абсолюдно дикі явища здійснюються самі собою, а реальність що погрожувала зламатися навпіл від таких зазіхань - підкорюється, навіть поспішає підкоритися змінам. Приблизно такими ж явищами в реальності були проповіді Рамакрішни і Вівекананди. Брахман що не знає санскриту, але служить паріям. Кшатрій що закликає будувати, а не воювати і проходить пів світу зі словом та чашею для милостині. Весь відомий нам світ ось-ось перегорнеться в пекло, а ці двоє з товариством посміхаючись роблять свою справу, що живе і зараз. Мені вже доводилося тут лайливо висловлюватись щодо короткого, кастрованого конспекту з цієї книжки виконаному редактором Звєрєвой. Але і ця книга є конспектом (набагато більш якісним за перший) з величезної купи джерел і літератури, неопублікованих та усних спогадів а також преси. Ромен зробив велику роботу, книжка настільки документальна, що від нього там лишається хіба що французьский істеричний патетизм та величезна працездатність. Це дуже натхненна книга, навіть надто, якщо можна так висловитись. Книжка написана людиною п'яною від натхнення. Коли людина п'яна від натхнення серьозно пише про людей п'яних від присутності бога в собі, це дає дивний ефект. Часом важко продертися через закоханість автора закоханими персонажами, ця хвиля збиває ваш розум з ніг і намагається втягнути його до свого океану. Тим більше що автор француз. Він, здається, органічно не вміє висловлюватись коротко, втомовувати текст. Він в нього як тісто що сильно піднялося і наполовину вилізло з ємкості де воно було (але смачне, це правда). Ледь не половину об'єму книг складають посилання. Така документальність дуже схвальна, але в більшій мірі це не посилання на джерела, а т.з. "ліричні відступи". Автор просто не може (не бачить потреби?) вплести їх в тканину книжки. Так і бачиться, як він сів впорядковувати ці посилання, передивився їх і.."тут Остапа понесло". Це час від часу рве тканину тексту, бо вам доводиться вертатися назад, що б перечитати щось. Недолугий макет книжки складений таким чином, що посилання часто (надруковане в два рази дрібнішим текстом) починається на одній сторінці, а закінчується на інщій. Можна сказати що книга про Рамакрішну в більшій мірі про його ідеї ніж про нього, а книга про Вівекананду рівно навпаки. Я гадаю що це пояснюється кількістю і якістю матеріала що був в руках автора. Після Вівекананди лишилась просто купа документальних свідчень, не рахуючи вже купи його авторських праць, виступів та статей, особистих листів. Про Рамакрішну ми знаємо більше від його учнів, а про Вівекананду ледь не від половини світу і від нього самого. Саме через таку "ідеєємкість" авторові треба предметно зупинятися на основних питаннях класичної індійської філософії, пояснюючи їх читачеві. З огляду на характер книги, це виходить в нього не завжди виважено або точно у деталях, але за напрямом скрізь вірно. Якщо Вівекананда, з його міліоном лекцій по всьому світу є чарівним популяризатором цих ідей серед більш мотивованої публіки, то Ромен розповідає про них публіці більш посередньої мотивації. Читач Ромена ніколи б не пішов на лекції з ведичної культури "Місіі Рамакрішни", не почитавши цього тексту, але він може зустріти на тих лекціях читача самого Вівекананди, що книжкою Ромена не поцікавився за відсутністю потреби. Той факт що вони там познайомляться дуже надихає мене, бо саме про це говорили герої нашого тексту. Ромен цікаво і докладно розповідає в окремих розділах про історію стихійної релегійної реформації в Індії XIX століття. Рамакрішна не був єдиною людиною того часу що зрозуміла - традиційні релегійні уявлення, брахманська твердолобість у виконанні релегійних заборон та дозволів, це зовсім не те що може адекватно відповісти потребам людей і викликам часу. Між тим Господь є в людях, в практиці, а не в словах, які б вони не були зототі. Рамакрішна був продуктом часу, що разом із іншими гідними людьми продукував час. Ці люди розуміли, що Ведичне вчення є вічним не лише тому що воно чисте, а і тому що воно підходить всім людям у всі часи. Їх Веди не вповільнювали природній прогрес, а давали йому поштовх. Не обмежували, а розширювали розуміння світу і порозуміння між людьми. Ми бачимо, що спроби такої реформації могли бути (і бувають зараз) суперечливими. Сектанськими. Занадто еклектичними. Замилюваними у досвід Заходу. Навіть такими що розвертали Індію від світу і сучасності назад і намагалися законсервувати. Але далеко не всі. Саме ця "реформація" сформувала обличча і сучасної Індії і сучасних уявлень про її духовність та добрі справи. В великій мірі, саме ці, суперечливі, часто непримиримі між собою люди, що в свій час могли здаватися Традиції хіба що не психічно хворими жебраками, дали нам один з великих імпульсів котрі надали нам "культурний ренесанс" хіппі, сучасні "езотеричні" вчення (в тому числі і "слов'янські"), та корисне массове захоплення йогою. Саме після них аксіомою є те що Знання не тільки для брахманів, воно для всіх. Що робота не буває кастовою, а бувають пихаті і ліниві робітники. Що Веди не лише для Індіїї, Веди для всього світу. Що ніхто не може монополізувати духовність. Що Господь, Велика Матір дивляться однаково на всіх, з любов'ю, а Абсолют на те і Абсолют що б не обмежуватись твоїми уявленнями про нього. Автор ретельно описує особистості Рами Мохан Роя, Девендраната Тагора (діда Рабіндраната), Кешаба Чандер Сена, Дайянанди; громадсько-релегійні товариства Брахмосамандж, Арьясамадж (почитайте у вікі, це цікаво). Взагалі про релегійний клімат Індіїї того часу описаний дуже добірно і цікаво, велика кількість інформації мені була не відома. В книзі про Вівекананду, у розділі про його подорож до Америки, автор наводить імена та історії американських поетів що мимоволі підготували інтелектуальне середовище цієї країни до лекції про ведичну культуру. Емерсон, Торо, Уітмен безсумнівно читали "Бхагавадгіту" у англійському перекладі (що є її стрижнем) набагато раніше за будь які подібні контакти "Заходу" зі "Сходом". Події у двох творах сильно переплітаються, автор не надто дотримується лінійної хронології тому ми можемо додатково дізнатися підробиць про Рамакрішу з книги про Вівекананду і навпаки. Це гарно доповнює їх образи в нашій уяві. Можна сказати що об'єктивна картина тогочасного індійського культурного середовища, а тако ж правдивий сенс слів діючих осіб книжки значно страждають від сп'яніння автора їх ідеями. Він, часом (але не завжди), достатньо поверхнево трактує певні документальні події та ситуації що їх описує, їдучи текстологічно за джерелами котрими користується, але надаючи їм свого сенсу. При йьому він сповнений поваги та захоплення до всіх персонажів, тому навіть критикуючи дуже обережний та вічливий словами. З іншого боку, настільки інформативної та талановито описаної популярної історії про цих двох великих людей і клімат їхнього життя західна література того часу не знала. Нечисленні переклади книжок з індійських мов, переважно езотеричного характеру - для "розумних", або видання популяризуючого характеру про діяльність місіїї Рамакрішни, в більшій мірі рекламні ніж пояснюючи її доктрину. Книжка Ромена саме тим важлива що інформувала у легкій формі достаньо широкий загал людей про рухи духовного прогресу по той бік Гімалаїв. Популяризація це велика справа, неодмінно наш автор молодець.
4 понравилось
