Фіолетові діти

Нічого у світі не варте того, щоб боятися.

Що простіша порада, то важче її виконувати...

Я хочу сховатися від зовнішнього світу. Впасти на дно. Зануритись в глей. Прикинутися замуленим камінцем чи темним від часу корчем, що поріс водоростями.
Не підходьте до мене.
Не помічайте.
Забудьте.

Ви помічали, що першого січня не існує? Тобто воно існує на календарі. Але свідомість його не сприймає. Тридцять перше не викликає ніяких сумнівів - і саме тридцять перше триває до самого другого січня.

Іноді родичі стають гірші за ворогів.

Нещодавно я почала помічати в собі оцю гарячкову спробу запхати в себе що завгодно, аби заповнити чимось свій час - щоб не думати... Про щось дуже важливе... Що існує за порогом цієї порожнечі.

А сьогодні (який кайф...) нікуди не треба йти і можна ні з ким не бачитися. Вкритися ковдрою на диванчику, що на кухні, і пити каву, нікуди не поспішаючи. І думати. І читати. І знову думати. І не впускати до себе цей розмитий світ, що за вікном, а уявляти, що там, за вікном, нічого і нікого немає. І що я одна на весь світ, жеврію цяточкою жовтого електричного світла, тепла і запаху кави.