Книга про жінку, але від мене, жінки, далека як ... як пінгвіни. Ця жінка спочатку підноситься до небес коханням - такими словами, що хочеться виколоти собі очі, так вони далекі від того, що одні реальні люди говорять іншим реальним людям. Там стільки пафоса і слів, які навіть в думках не приходять, хай навіть синьопанчішним філологиням, що мене нудило вже з перших 10 сторінок. Далі довелося трохи по діагоналі і мені шкода. Неймовірно шкода, що це потрапило в мою голову. Я могла думати тільки про те, коли ж ці страждання закінчаться. Чому раз вона жінка, то обов"язково мусить страждати. Що з нею не так, з цією жінкою, що тільки страждання роблять її собою? Весь час, безперестанку, в житті, в любові і смерті. Так, навіть у смерті. Померла, а нить не перестала. Її думки навіть у смерті завернуті так філігранно, що читача (чи швидше читачку) піднуджує на віражах. І ці американські гірки ніяк не закінчаться. А вже в самому кінці - те, що добиває остаточно:
...іноді мені здавалося, що я теж його [Бога] чую, чую майже фізичну присутність, коли він диктував мені свою волю. Він іноді давав мені якісь такі слова, від яких плакали чи тішилися люди. Вони мені були вдячні за знайдені мною слова. Але люди помилялися: я їх не знаходила, слова мені були продиктовані
facepalm
5 понравилось
