Капітал

Життя — це як космічна ракета, і якщо ти заліз до неї, то сиди і нічого не чіпай, просто будь готовий до того, що життя твоє круто зміниться. В кожному разі дітей у тебе точно не буде. Та й загалом — нормального сексу. Це ти мусиш із самого початку враховувати — або секс, або космос, і тут є з чого вибирати, тому що насправді жодне трахання в світі, хай навіть найбільш підривне трахання, не варте того великого й прекрасного, що відкривається тобі з ілюмінатора твоєі бляшаної ракети, деякі краєвиди в цьому житті, деякі ландшафти варті того, аби за них заплатити найдорожчим, що в тебе є, себто ерекцією, але щоби зрозуміти це, потрібно бути щонайменше космонавтом, ну, на крайняк — ангелом, що в умовах розпаду капіталу — однофігственно.

Провітрені аудиторії. Всю зиму 2002-го року Віденський університет страйкував. Щось їм не додали з міністерства освіти, і продвинул студентські страйкоми вивели з аудиторій радісну повсталу масу. Я так і не зрозумів, про що там ішлося, здається, про зменшення пільг, про скорочення навчальних фондів, якісь чергові вияви побутового фашизму, одним словом. У нас на подібні речі ніхто не звертає уваги, наш студент лінивий і скептично налаштований, їхній — довірливий і соціально зайоба-ний. Мені не надто вірилось, що питання скорочен¬ня навчальних фондів може зібрати кількатисячний мітинг, я бачив різні мітинги, я бачив, як важко вони збирались і як легко розсотувались. Але виявилось — можна.

Університет у ті дні нагадував вокзал у прифронтовій смузі, де-небудь на прикордонній території поміж Україною і Угорщиною, або Угорщиною і Хорватією, коридори були заповнені п'яними анархістами, обкуреними лесбійками, циганками на теплому вранішньому кумарі, голомозими викладачами, котрі перейшли на бік повсталого народу, албанськими прибиральницями, котрі намагались дати усьому цьому лад, і просто випадковими лібералами, котрим традиційно нічого робити. Навчатись ніхто не хотів. Натовпи снували коридорами, сиділи в кав'ярнях, пили каву з автоматів, курили гаш в телефонних кабінках, ділились піцою з поліцейськими і співали революційних пісень. Навіть не знаю, чи їм вдалось відстояти свої права, очевидно, все ж таки вдалось, бо на якусь мить університет заспокоївся і студенти повернулись до аудиторій. Але всього лише на якусь мить — почалася американська окупація Афганістану і вони знову вийшли на вулиці. Аудиторіями гуляв свіжий весняний протяг.

Університет є для цього ідеальним місцем. Кращого місця просто не знайдеш, з огляду на адміністративну схему і почуття студентського братства, саме тут і має відбуватись найбільш героїчна й відчайдушна боротьба за виживання. Я часто думаю про це, дивлячись на Харківський університет. Скільки їх там навчається? Тисяч десять? Чим вони там займаються, чому ніколи не вийдуть на вулицю і не скажуть, що саме вони думають про систему освіти, або просто про систему, або просто — що вони думають. Адже вони щось думають, не може ж бути, щоби вони там покірно конспектували п'ять років різну лажу про квантову механіку, згадуючи потім із любов'ю все життя теплі й затишні аудиторії, в яких вони п'ять років пережовували тягучу, помірно дозовану жуйку вищої освіти. Чому вони завжди мовчать? їх же там десять тисяч. Десять тисяч! Десять тисяч — це районний центр, десять тисяч — це армія Махна в хороші часи. Чому вони весь час дозволяли використовувати себе як гарматне м'ясо, виганяти себе на мітинги і концерти, тримати себе в гуртожитках і лабораторіях, доки назовні, на вулиці, відбувались найцікавіші й найнебезпечніші в цьому житті речі, відбувалось, власне, саме життя.

їх цьому ніхто не вчив, я розумію, але, зрештою, чому тут учити? Річ нескладна: одного разу ректор виписує черговий драконячий указ, наприклад, указ про підвищення цін на харчування в університетській їдальні, або, скажімо, вводить талони на макарони, коротше, щось жахливе й антигуманне, він і робить це, власне, не з причин якихось особистих моральних недоліків, скоріше по інерції, одним словом президент нагинає міністра, міністр нагинає ректора, ректор вводить талони на макарони, так і зароджується диктатура. Зранку студенти приходять до 'їдальні і несподівано для себе стикаються з черговим виявом жахливої несправедливості — їхні улюблені макарони, єдина річ, яку вони могли собі тут дозволити і завдяки якій вони взагалі весь цей час тримались, виявляється, тепер за талонами! І тут (це найбільш відповідальний момент, увага) хтось, хтось цілком випадковий, не активіст і в жодному разі не представник національно-демократичних сил, говорить — послухайте, друзі! друзі, говорить він, послухайте, послухайте уважно — ви чуєте що-небудь? ні? правильно, я теж нічого не чую. А знаєте чому? Тому що жоден із нас нічого не говорить, ми просто стоїмо мовчки і навіть не заперечуємо, навіть не обурюємось, у той час, коли нас позбавляють найнеобхіднішого. Я маю на увазі макарони. Ми мовчимо і навіть не заперечуємо, коли нас використовують як гарматне м'ясо, коли нас зачиняють у гуртожитках і лабораторіях, в той час коли там (він показує за двері їдальні) відбуваються справді цікаві й небезпечні речі, там (він знову показує) відбувається життя! А нам у цей час забивають голови якоюсь лажовою квантовою механікою! І ось тут, після слів про квантову механіку, всіх прориває. Всі починають кричати і вимагати справедливості, для початку актив, бойова група, так би мовити, повністю захоплює їдальню, на крики прибігає охорона, але тут-таки отримує по голові. Скандуючи, натовп виносить на своїх плечах охоронців, ламає загорожу при вході (в нормальному університеті не повинно бути жодних загорож при вході!) і викидає охоронців під пам'ятник засновнику університету, почесному громадянину міста Харкова Каразіну Василю Назаровичу. Почесний громадянин Василь Назарович гидливо відступає вбік і обтрушує штанину.

Студенти забарикадовують центральний вхід і проводять у холі стихійний мітинг. Пари на нижніх трьох поверхах перериваються, на крики прибігає декан фізико-математичного факультету, але його тут-таки топлять у принесеному чані з макаронами. Криси встигають донести ректорові, ректор хапається за голову, потім за телефон, дзвонить кудись і просить підтримки. Після цього він викликає деканів, котрі ще залишились живими, і наказує за допомогою активістів, відмінників і завгоспа перекрити ліфти і сходи, починаючи від четвертого поверху. Університет повністю блоковано — з першого по третій поверхи займає страйком, з четвертого і вище сидить ректор, з активістами, відмінниками і завгоспом. До центрального входу під'їжджає беркут, знаходить побитих охоронців і пробує штурмом захопити хол. Страйком приносить з військової кафедри макет кулемета Дегтярьова і ставить його в холі, проти головного входу. Беркут залягає. Ректор погоджується йти на переговори. Страйком чекає внизу, але варто лише ректору спуститись з четвертого поверху на третій, як повстала маса захоплює четвертий поверх і швидко рухається вгору. Ректор стоїть в порожньому холі і нічого не розуміє. Снайпери тримають його, на всяк випадок, під прицілом. Бійці беркуту починають повільно рухатись вгору, знаходячи в коридорах пошматовані і перемазані макаронами портрети президента. На четвертому поверсі вхід перекрито. Беркут намагається використати черемху, але в коридорах університету погана витяжка, оскільки ректор економив не лише на макаронах, і газом труяться самі беркутівці. Це дає страйкому можливість виграти якийсь час. Студенти захоплюють останні неторкані буфети на горішніх поверхах і вриваються до великої фізичної аудиторії, після цього вони відчиняють вікна і викидають униз портрети Лобачевського і, для ефекту, старі телевізори, котрі вже давно не працюють. Розбиваючись, телевізори вибухають, ніби підводні міни. Містом натомість повзуть чутки про нечувану за своєю зухвалістю і громадянською мужністю студентську акцію, близько шостої вечора, щойно після важкого десятигодинного робочого дня під університет стягуються ліві активісти з київського і московського районів, бачать під університетом побитих охоронців і потруєних беркутівців і починають між собою брататись. Урешті-решт, побитим охоронцям у цій ситуації не лишається нічого іншого, як теж почати з усіма брататись. Деморалізований і позбавлений останньої підтримки ректор йде на поступки і підписує ряд указів і декретів, крім усього іншого — декрет про власне звільнення. Студентам пропонують спуститись униз, але вони не поспішають, влаштовуючи у приміщенні великої фізичної аудиторії цілодобову трансову паті на честь загальної перемоги.

На вахті завжди стоїть охорона. До університету мене зазвичай не пускають, приймаючи, очевидно, за збоченця. Навіть не знаю, що сказати.

— Ви в цьому просто не розбираєтесь. Ви просто говорите марксизм-марксизм и не розумієте, що це.
— Ну, да, один ти в нас усе розумієш.
— При чому тут я. Мова не про мене. Ось ви говорите марксизм. Насправді марксизм перемагає, розумієте?
— Ну, звичайно. І де ж він перемагає?
— Марксизм перемагає ніде. Він перемагає в принципі.
— Ну, да.
— Сила марксизму в його самодостатності. Скажімо, Троцький.
— Троцький — жид.
— Так. Ви знаєте для чого Троцький приіхав до Мексики?
— По-моєму, йому Коба дав тріндюль.
— Коба теж жид.
— Коба?
— Так. І Ілліч теж.
— Ілліч — казах.
— Татарин.
— Казах.
— Яка різниця?
— У казахів немає писемності.
— А в татарів?
— І в татарів теж немає.
— Ні, Коба не жид. Коба — руський. У нього прізвище російське — Сталін.
— Це не його прізвище.
— А чиє?
— Це прізвище його сина. Вася Сталін. Він був футболістом.
— Ага, а Троцький — баскетболістом. Трудові резерви.
— До чого тут Троцький, — говорить Чапай знайому вже мені фразу, сидячи на табуреті і розпалюючи папіросу. — Троцький тут ні до чого. Ти, — говорить він до Васі, передаючи йому папіросу, — мав би це розуміти. Вони, — видихає він дим у наш бік, — цього ніколи не зрозуміють, вони заражені бацилами капіталу, але ти, — забирае він у Васі папіросу, ще раз затягується і повертае папіросу Васі, — мав би це розуміти. Ти знаєш про теорію перманентного похуїзму?
— Що? — закашлюється Вася і передає папіросу мені. — Якого похуїзму?
— Перманентного, — поправляє окуляри Чапай. — Ну, це я її так називаю. Загалом-то вона зветься теория перманентного развалу капіталу. Але мені більше подобається називати її теорією перманентного похуїзму.
— Да, — вставляе Собака, забираючи в мене папіросу, — перманентного похуїзму — це прикольніше.
— А шо за теорія? — питаюсь я, знову чекаючи своєі черги.