451° по Фаренгейту

Ця книга сповнена сенсу, як і будь-який філософський твір. Існує багато різних її трактувань, завдяки чому, як на мене, вона актуальна і зараз, і в майбутньому. Тому не хочу прив'язувати її до подій конкретної епохи. На цю книгу я намагаюся дивитися узагальнено: якщо цензура, то відірвана від певного періоду; якщо майбутнє людства, то невизначене. Хоча, звичайно, багато чого з того, що вказано в романі, збулося незабаром після його написання. Це з тих книжок, у якій знання одного сюжету не допоможе зрозуміти ідеї автора. Якщо коротко, то це антиутопія про світ, у якому заборонені книги, де уряд докладає зусиль, щоб книги перестали існувати. Чому? Тому що світом майбутнього, за словами Бредбері, править узагальнення та спрощення. Дедалі більше людей, дедалі менше різниці між ними. Найзручніше керувати людьми, коли є одне велике стадо з безликими індивідуумами. Зручніше розуміти і задовольняти потреби соціуму, якщо всі ці потреби будуть однаковими. Все швидше розвивається техніка, все менше часу залишається у людей. Все менше вільного часу виходить приділяти читання та обмірковування прочитаного. Все це цілком описує обстановку в теперішньому, але в майбутньому може бути доведено до абсурду: у той час, як триває війна, життя людей сповнене розваг. Їх старанно відгородили від реальності, від розладів, які можуть з неї почерпнути. Тому й знищуються книги як джерела інформації, яка здатна спричинити конфлікти. Ніхто не повинен бути начитаним, щоб не було ймовірності виявитися дурнішими за інших - ось як виражена рівність у цьому суспільстві. Але чи живуть люди щасливо? Ні, судячи з кількості самогубств. Люди живуть телевізором, а коли поблизу немає телевізора, слухають радіо в навушниках. Вони не чують інших, слухають лише ЗМІ і цим дозволяють державі керувати своїм життям. Здається, вони взагалі розучилися думати. Вони ведуть безглузді розмови, слухають безглузді телепрограми. Ситуація, що описує, хай і перебільшено, наші часи. Проте кінець книги оптимістичний.