Щоб наші людські клопоти збагнути,
то треба справді вирости не в лісі

Нічого. Спала. Хто ж зимою робить?
Спить озеро, спить ліс і очерет

Ні! я жива! Я буду вічно жити!
Я в серці маю те, що не вмирає.

Мавка

Лукашу,
нехай ся жінка більше не приходить, –
я не люблю її – вона лукава,
як видра.

Лукаш

Ти її ніяк не знаєш.

Мавка

Ні, знаю! Чула сміх її і голос.

Лукаш

Сього ще мало.

Мавка

Ні, сього доволі.
Ся жінка хижа, наче рись.

"Коли б ти, нічко, швидше минала!
Вибач, коханая! Ще ж я не знала
днини такої, щоб була щасна
так, як ти, ніченько, так, як ти, ясна!
Чом ти, березо, така журлива?
Глянь, моя сестронько, таж я щаслива!
Не рони, вербо, сліз над водою,
буде ж, матусенько, милий зо мною!..
Батьку мій рідний, темненький гаю,
як же я ніченьку сюю прогаю?
Нічка коротка – довга розлука…
Що ж мені суджено – щастя чи мука?"

"Ох!.. Зірка в серце впала!"

Мавка (помовчавши)

Чи у людей паруються надовго?

Лукаш

Та вже ж навік!

Мавка

Се так, як голуби…
Я часом заздрила на їх: так ніжно
вони кохаються…

Як солодко грає,
як глибоко крає,
розтинає білі груди,
серденько виймає!

Ну, як-таки щоб воля - та пропала?
Се так колись i вiтер пропаде!

Я - вiльна!
Я вiльна, як вода!

Бач, я тебе за те люблю найбільше,
чого ти сам в собі не розумієш.

Он бачиш, там питає дика рожа:
«Чи я хороша?»
А ясень їй киває в верховітті:
«Найкраща в світі!»

А я й не знав, що в них така розмова.
Я думав - дерево німе та й годі.

Як дівчина... ба ні, хутчій як панна,
бо й руки білі, і сама тоненька,
і якось так убрана не по-наськи...

Нi, дитинко, я не держу тебе. То Водяник в драговинi цупкiй привик одвiку усе живе засмоктувати. Я звик волю шанувати. Грайся з вiтром, жартуй iз Перелесником, як хочеш, всю силу лiсову i водяну, гiрську й повiтряну приваб до себе, але минай людськi стежки, дитино, бо там не ходить воля, - там жура тягар свiй носить. Обминай їх, доню: раз тiльки ступиш - i пропала воля!

Ой скажи, дай пораду,
як прожити без долі!
Як одрізана гілка,
що валяється долі!

Кохання - як вода, - плавке та бистре,
рве, грає, пестить, затягає й топить.
Де пал - воно кипить, а стрiне холод -
стає мов камiнь. От моє кохання!
А те твоє - солом'яного духу
дитина квола. Хилиться од вiтру,
пiд ноги стелеться. Зострiне iскру -
згорить не борючись, а потiм з нього
лишиться чорний згар та сивий попiл.
Коли ж його зневажать, як покидьку,
воно лежить i кисне, як солома,
в водi холоднiй марної досади,
пiд пiзнiми дощами каяття.

...ти сам для мене світ, миліший, кращий,
ніж той, що досі знала я, а й той
покращав, відколи ми поєднались.

Вы – как птицы:
Все вы хлопочете, все вьете гнезда,
Чтобы потом их бросить.