А люди йдуть. За одним другий і третій, і так без кінця. Вороги й друзі, близькі й сторонні - і всі кричать у мої вуха криком свого життя або своєї смерті, і всі лишають на душі моїй сліди своїх підошов. Затулю вуха, замкну свою душу і буду кричати: «Тут вхід не вільний!»

Так було тихо, що менi соромно стало калатання власного серця.

Мене втомили люди. Мені докучило бути заїздом, де вічно товчуться оті створіння, кричать, метушаться і смітять. Повідчиняти вікна! Провітрить оселю! Викинуть разом із сміттям і тих, що смітять. Нехай увійдуть у хату чистота й спокій.

Ходиш мiж людьми, як мiж вовками. Одно - стережешся. Скрiзь настороженi вуха, скрiзь простягннi руки. Бiдний в убогого тягне сорочку iз плоту, сусiд в сусiда, батько у сина.
"Мiж людьми, як мiж вовками".

Признаюсь - заздрю планетам: вони мають свої орбiти, i нiщо не стає їм на їхнiй дорозi.

Так добре було б стати "нічим" - безгласним, непорушним спокоєм.

Поезія жити не може на смітнику, а без неї жити - злочин.

Небо було синіше од моря, море було синіше од неба. Мені здавалося, що вони заздрять одне одному.

Коли лежиш в полі лицем до неба і вслухаєшся в многоголосу тишу полів, то помічаєш, що в ній щось є не земне, а небесне.

Людей їдять пранцi, нужда, горiлка, а вони в темнотi жеруть один одного.

Прощайте. Йду помiж люди. Душа готова, струни тугi, наладженi, вона вже грає…

...життя безупинно i невблаганно iде на мене, як хвиля на берег. Не тiльки власне, а i чуже.

Хто знає, що робиться там, де людина не може бачити...

Дарма, чи те "треба" мале, чи велике, — вагу те має, що кожен раз воно вимагає уваги, що не я їм, а воно мною уже керує. Фактично стаєш невільником сього многоголового звіра

Я живу не так, як хочу, а як ти мені кажеш в твоїх незліченних "треба", у безконечних "мусиш".

Ти тільки гість в житті моїм, сонце, бажаний гість, — і коли ти відходиш, я хапаюсь за тебе. Ловлю останній промінь на хмарах, продовжую тебе у вогні, в лампі, у фейєрверках, збираю з квіток, з сміху дитини, з очей коханої. Коли ж ти гаснеш і тікаєш від мене — творю твою подобу, даю наймення їй "ідеал" і ховаю у серці. І він мені світить.

...все те дике каміння, що розсілось по схилах амфітеатром, як в древнім театрі, задивившись на сцену моря, де місяць творить свою одвічну містерію.

Затулю вуха, замкну свою душу і буду крисати: "Тут вхід не вільний!"

"Найближча людина готова продати".