3:1

Вона була єдиною жінкою, з котрою мені подобалося спати. Ну, спати, просто спати, розумієш? Я ненавиджу, коли хтось вночі пітніє коло мене, сопе мені у вухо, коли чиєсь волосся лізе в очі. Але з нею все було по-інакшому. Я повірив, що можна спати обійнявшись цілу ніч. Що можна прокидатися вночі тільки для того, щоб обійняти ще. Що можна любити її запах. Що можна любити всі її запахи. Що першим ранковим бажанням є не тотальна дезинфекція, а бажання поцілувати. Зазвичай я прокидався раніше і дивився, як вона спить. Куди там! — я просто милувався, дивлячись, як вона спить. Я не знав, що можна спати так гарно, що гарним може бути навіть дихання. Я ніколи не здогадувався раніше, що можу полюбити чиєсь дихання, зрештою, раніше я не здогадувався багато про що, і віриш… був набагато щасливішим.

Думаю про тебе щодня.
Ні, не так: думаю про тебе цілими днями.
Тобто весь час думаю про тебе. Звичайно, не тільки про тебе, але в думках про що завгодно завжди присутня ти. Тобто я зовсім не думаю про тебе - воно якось само виходить. Крізь тебе, тобі, тобою.
Не певний, чи думаю також і ночами. Мабуть, ні. Тому що взагалі то не думаю. Ти жодного разу не приснилася мені такою, як ти є насправді. Не пам"ятаю твого обличчя. Можу згадати його дитячий овал чи обриси вуст, чи навіть кінчик носа, але обличчя повністю - ніколи. Хіба ту знимку, яку бачив мимохідь. Але тоді я згадую знимку, а не твоє обличчя на ній. Зате я пам"ятаю твою ходу, коли ми йшли коридорами. Пам"ятаю, як розліталося волосся.

Відчуваю твої тканини.

Знаю тебе на смак. Тобто навіть не на смак, - ти, здається, позбавлена смаку й запахів, - а на дотик вустами. Я весь час відчуваю тебе на вустах. Це дуже дивно - знати те, чого не було насправді. Чи, може, було? Знати цю вологу. Пам"ятати її завжди.
Навіть сльози твої не солоні.
Я мав би злизати твою кров, коли ти вколола палець. Але це сталося запізно. Я вже не вартий тебе. Ти надто чиста. Моя печінка не варта тебе. Моя слизова оболонка. Мої легені. Забагато бруду. Я вже не належу собі. Часто зі здивуванням помічаю, що рухаюся, дихаю, їм. Я заплутався в цій брехні. Варто один раз зрадити себе і - все. Кришаться зуби, випадає волосся, з"являються виразки. Як можу бути з тобою?
І як тоді бути без тебе? У світі замало води, щоб вимити з мене світ.
Пам"ятаю тебе вустами. Це, здається, єдина пам"ять, ще доступна мені. Твій голос. Твій доторк. Усе розпадається на фрагменти. Усе розпадається на цитати. Якась музика. Якийсь сон. Якийсь сум.
Чи ти навчилася спати? Співай мені, співай.
Конверти, цикорій, зима, прожилки. Ранкова кава.
Думаю про тебе весь час. Мусимо бути окремо. Аж поки все не скінчиться. А це ще так довго. Цілих три.

— Прикольно, ага. А мені недавно розказали цей про «нових руських», ну знаєш. Як їде «новий руський» на шестисотому «мерсі», ззаду охорона, всі діла, круто так з сиренами, понтово. І тут «мерс» на повній скорості врубається в дерево і ще й взривається на хрін. Ну, тут шум, паніка — охорона повискакувала, бики-братани всі як один в ADIDAS'ax із золотими ланцами на шиях бігають, матюкаються, вогонь збивають. Ну, загасили значить якось то всьо і почали пахана шукати. А там таке — рознесло, корочє, чувака по кускам — рука в одному місці, нога в другому, голова в канаві качається, пуцюрина відірвана на дереві висить. Ну вони все це діло рєзко почали в пакєт збирати — всі часті шефа, корочє. І тут таке западло — одного яйця нема. Шукали, шукали — ні фіґа не знайшли. Але час підпирає, чекати нема коли — вони пакєт із собою і на всіх газах до найкращого хірурга. «Мужик, значить, — кажуть йому, — братана нашого треба зашити. Нємєдля. Канкрєтна в натурі. Зробиш — п'ять штук зелених твої, не зробиш — замочимо на місці. Ну, діватись нікуди, бере хірург цей пакет, йде в операційну і починає всі ці обрубки докупи якось ліпити. Зшивав, зшивав, навіть голову присобачив, а тут почав «ето дєло» пришивати — бачить одного яйця нема. Ну він «братві» і каже: так, мол, і так, одної запчасті нема. Вони рєзко развєдгрупу на місце, обшукали там все, кожен сантиметр облазили — нема ні фіґа. «Викручуйся сам, мужик, — кажуть хірургу, — дєло серйозне». Ну хірург не довго думав і рішив, значить, замість яйця бульбину зашити — хто там розбере, головне, щоб живим залишитись. Пахан, тіпа, оклигав там за якийсь час, «братани» обрадовалися, відстєгнули п'ять штук, як обіцяли і уйо… Ну, все ніби кльово, але хірург, казьол, все мучається, совість йому спокою не дає: я ж, тіпа, клятву Гіппократа давав і те де. Мучився він, мучився і рішив: поїду, мол, до того пахана, все йому поясню. Замочить, значить, така моя доля, але так жити не можу. Поїхав, значить, до того на хату, а там — особняк, басейн, всі діла. Хазяїн його зустрічає, як рідного: «Братан, ти ж мнє жизнь спас. Захаді — хочешь віскі, коньяк, сауна, дєвочкі — всьо твайо». А той: «Та знаєте, я покаятися прийшов. У вас там одного яєчка бракувало, то я в мошонку картоплину зашив. Пробачте, як можете». А той: «Опа! А я то думаю — у всєй братви мандавошкі, а у мєня колорадскіє жукі!»

Мене не влаштовує, що всюди панує брехня. Ну, це як наслідок неуникності боротьби, і все ж… Політики брешуть, реклама бреше, продавці брешуть, покупці брешуть, закони брешуть, злочинці брешуть, судді і жертви брешуть теж, брешуть закохані, вороги і цілком байдужі, брешуть всі, незалежно від їхніх моральних засад, расової чи національної приналежності, сексуальної орієнтації, рівня інтелекту, естетичних уподобань, темпераменту, достатку, освіти, професії, громадської заанґажованості й релігійності.

"Подвійний Леон"

Вечорами ми слухали музику, коли робилося зимно, він закутував мене в плед і читав уголос. Я майже нічого не розуміла, але мені достатньо було, схиливши голову йому на груди, чути приглушені модуляції рідного голосу. А потім ми кохалися, доки не засинали, знеможені ніжністю, що переповнювала нас. Щоранку я прокидалася в його обіймах і мені здавалося, що так було завжди, і ніякого іншого життя у мене не було, а тільки ось це, поруч із ним, усміхненим уві сні. Він цілував мене, починався новий день, і я знала, що це триватиме вічно, бо хто ж наважиться зруйнувати таку красу.

"Подвійний Леон"

Сидів трохи в темряві. (Нове ліжко виявилося незручним — матрац прогинався мало не до підлоги).
Слухав своє серце. Думав про її серце, як воно б'ється, про два наші серця, про цю поліритмію, аритмію, синхронію, котра не має шансів перетворитися на нищівний, всевладний резонанс, про багато людських сердець, про тихий гуркіт, викликаний ними.
Про те, як люди пересуваються поверхнею землі (залишаючи по собі нетривкі сліди — вичесане волосся, складки на простирадлах, жменьки попелу, записи в готельних книгах, візитки, квитанції, фотонегативи — все інше забирає вода).
Про те, що деякі маршрути перетинаються, деякі — ні. Тоді люди не зустрічаються. Або зустрічаються надто рано. Або запізно.
Все, що трапляється надто пізно, є достойним жалю.
Все, що трапляється надто рано, є гідним подиву.
Все, що не трапляється, є вартим любові.
Світло увімкнулося несподівано, як і все на світі.

Ти кажеш: будь вільним. Бачиш, я ніколи не був вільним, і дотепер не знаю, що це таке. Найперше моє дитяче самоусвідомлення, яке можу згадати, полягало у відчутті, ніби я потрапив у якусь гру, правил якої не знаю, натомість всі довкола поводяться за цими правилами. Мені було страшенно некомфортно в цій ситуації. Але я нікому не признавався, що не знаю правил, і нікого не питав про них — це було б так соромітно, що оточуючі до кінця життя зневажали б мене, відвернувшись, немов від прокаженого. Я просто уважно приглядався, намагаючись збагнути правила гри у ході самої гри. Іноді це призводило до курйозів, я часто ставав об'єктом насмішок, але мене все ж трактували як гравця — незграбного й незугарного, але гравця. Я уважно слідкував за діями інших, намагаючись поводитися подібним чином. Було дещо незвично виконувати усі ці ритуали, не розуміючи їх сенсу, але, думав я, якщо всі довкола так впевнено роблять саме те, а не інше, то проблема полягає тільки в мені — не можна ж собі уявити, що така величезна кількість людей помиляється. Згодом, мені здалося, ніби я опанував правила гри, в кожному разі все менше й менше виділявся на тлі інших. І все ж відчував, що решта володіє якоюсь найголовнішою таємницею, тільки розгадавши яку, можна повністю влитися в суспільство. Я успішно закінчив школу, за порадою батьків покинув вчитися музики (бо варто, як мені пояснили, обирати певнішу, надійнішу професію), вступив до якогось там інституту, в якому до цього часу не знаю як опинився, одружився, народив сина (вірніше, брав участь у його зачатті), почав працювати, тобто чесно поводився, як усі. Ніхто вже, як мені видавалося, не підозрював у мені чужака. І все ж я ніяк не міг второпати, для чого все це. Я витратив купу зусиль і часу, щоб досягти статусу «свого», сподіваючись, що коли виконаю всі ці необхідні процедури, то нарешті таки зрозумію сенс. Однак очікуване прозріння так і не приходило. Минали роки, часу для осмисленого існування залишалося щоразу менше, і я вже почав було нервувати, що мене просто водять за ніс — що за лажа! — я чесно відбув усі ритуали, а обряду ініціації так і не відбулося. І я почав потайки підглядати в замкову шпарину буття. Я знав, що цього робити в жодному разі не вільно, що покарання не уникнути, але іншого виходу в мене не було. І знаєш що? Виявилося, мене таки обшахрували. Головна таємниця виявилася простою, як всяка істина — ніяких правил просто не існує, тобто я був вільним від самого початку, вірніше мав усі шанси бути вільним, але ніколи ним не був. І я програв у цій грі без правил саме тому, що якихось там правил дотримувався. Звичайно, я запанікував, почав гарячково шукати виходу, але всі виходи виявлялись черговими тупиками, а у відсутності виходу й проявилося покарання за підглядання в замкову шпарину, яка, щоправда, дедалі більше скидається на горлечко пляшки. І ллється з неї в мої нікчемні нутрощі отруєне зілля знання. Блаженні убогі духом; у многом знанії — многія пєчалі і таке інше.

Ми зустрілися (б) на березі, де дві ріки зливаються в одну, і де купка самотніх коло розкладеного вогнища гамувала (б) спрагу самотності вмістом багатьох пляшок. Ми (б) відразу впізнали б одне одного, і я (б) насмілився просити, а ти дозволила (б) мені зняти маленького жучка, котрий заплутався в твоєму волоссі. А потім пішов (би) дощ, і я тримав (би) над тобою парасольку, аж поки хтось із самотніх і п'яних не закричав (би): «Подивіться на небо!», — і ми побачили (б), як по той бік ріки на тлі темних хмар народжуються дві райдуги — одна в одній, ніби ворота до раю. І я, відкинувши парасольку, взяв (би) тебе на руки, як беруть маленьких дітей.

Ми зустрілися (б) під брамою старого міста. Ти нишпорила (б) по кишенях у пошуках запальнички, і я підніс (би) тобі вогню. І ти підняла (б) очі на незнайомого чоловіка, чого ніколи не робиш, і наші погляди зустрілися (б). І ми сиділи (б) потім в крихітному кафе, не в змозі навіть повірити в те, що насправді зустрілися.

Ми зустрілися (б) спекотного літнього дня на занедбаній автобусній зупинці, де ти втомлено пила (б) воду просто з пляшки, а я несподівано підійшов (би) й поцілував тебе, а ти нітрохи не здивувалася (б) і запропонувала мені ковток води. І я пив (би) цю воду, освячену твоїми устами, а потім ми (б) пішли звідти, не чекаючи жодного автобуса, бо тільки самотні потребують подорожей.

Ми зустрілися (б) просто на людній вулиці. Розділені потоком автомобілів, ми побачили (б) одне одного, і все відразу стало (б) зрозумілим. І ти посміхнулась (би) до мене, а я довго не міг (би) перетнути запруджену автомобілями дорогу, щоб подарувати тобі зламану троянду.

Ми зустрілися (б) глухої ночі на залізничному пероні, куди я вийшов (би) покурити, хоча не курю вночі. Ти ішла (б) вздовж сонного поїзда, і я, абсолютно впевнений, що ти сядеш саме у мій вагон, рушив (би) тобі назустріч, аби піднести торбу. І ти справді мала (би) квиток у мій вагон, і (б) навіть в моє купе, хоч ми так і не скористалися (б) цим, простоявши решту ночі в коридорі.

Ми зустрілися (б) у готельному ліфті, куди я (б) не відразу наважився зайти, коли побачив тебе. І двері почали (б) зачинятися, а ти (б) затримала їх, дивуючись, що я все ще вагаюсь, коли от щойно настав час абсолютної впевненості.

Ми зустрілися (б) вранці, на летовищі, в гігантському холі, рожевому, як мармелад. Я допоміг (би) тобі розплутати шалик, який намотався на коліщатко багажного візка, а потім взявся (би) підвезти багаж, і ми (б) поверталися до міста разом, щоби більше не розлучатися.