Зів'ялі квіти викидають

Это просто очень-очень грустная книга.
Старость, конечно же, не радость. Потому как, к сожалению, болезни одолевают. Да и закат жизни, да. Но всё-таки, если у вас есть семья, близкие люди, какое-то устойчивое финансовое состояние, то всё не так драматично.
Я вспоминаю ухоженных европейских старушек, которые весело колесят по миру, довольны жизнью и не глядят из окон потухшими глазами.
Нашим бы так!
И вы знаете, дело не только в том, что средств не хватает. Хотя это безусловно так.
Но есть менталитет. И никуда от него не деться. Радоваться не хотят и не желают ( а может быть не умеют?).

Я сужу по своим родителям. Вы не подумайте, они у нас вовсе не капризные! Просто вот радуются жизни всё меньше и меньше. Мы и дачу им купили (по их желанию, нам она совершенно не нужна!). И периодически куда-то на отдых отправляем. И звоню я каждый день. Но вот ответ на вопрос: "Как дела?", меня периодически убивает.
—Как дела?
— А как у нас дела? Сидим, как два дурака, телевизор смотрим.
— Так почитайте книги.
— Читали. И кроссворды разгадывали. И гуляли. И отец картину складывал (это он из бусинок "шедевры" создает), а я вышивала.
Я просто в недоумении. А что ещё надо? Метро копать? В космос летать? Электростанцию строить?

Хочу сказать, что старикам и старушкам в этом романе повезло гораздо меньше. Хотя и у них не всё так плохо. Дом для престарелых актеров театра и кино. В сосновом бору, с отдельными палатами. Вот только, в основном, это совершенно одинокие люди. А те, которые имеют близких, ещё более одиноки.
В центре — две женщины, когда-то бывшие потрясающими красавицами и соперницами в любви. А теперь — просто старушки, доживающие свой век.
Печально. И как-то депрессивно.

Зів'ялі квіти викидають, прочитані книги забувають, притихлі почуття розпалюють, а спогади пестять і лілеють, навіть якщо вони не дуже хороші.
Коротка, зовсім коротка повість. Можливо тому так вразила?
Дві жінки, в минулому відомі актриси, до того ж і закляті вороги, коротають віку в притулку для самотніх акторів, навіть не здогадуючись, що мешкають зовсім поряд.
Все життя вони були суперницями: за ролі, за глядачів, за чоловіка, яких кохали, навіть за саме життя. Адже одна купалася в багатстві та розкоші, а інша пройшла всі круги аду.
Та доля вміє підкладати сюрпризи. А може виправляти помилки?
Адже недаремно вона в останні роки життя вони зустрілися. Недаремно Стефка провалила іспити до театрального і пішла працювати доглядальницею в притулок. Це була ії місія - помирити дві протилежності: осінь і зиму, день і ніч,- Леду і Едіт.
Молода і безпечна Стефка зробила те, що не міг зробити час.

В житті ніщо не відбувається просто так.
І не просто так ця книга чекала своєї черги.
Я читала ії в свої новорічні канікули, коли за вікном пролітали сніжинки, коли сяяла вогнями ялинка і в повітрі витав дух магії і свята.
А герої книги теж святкували свій Новий рік. Вибачали і вибачалися, починали життя з чистого листа і просто жили далі.

Красива історія,чудово написана книга. Моя "довгобудова" стала для мене приємною несподіванкою і відкриттям нового автора.

Дом для престарелых актеров на окраине городка, в нем десятки окон, за которыми на нас смотрят десятки пар потухших глаз. Каждый взгляд таит в себе загадку: кто-то смотрит в одну точку и думает о прошлом, но никто из них о будущем. Ведь будущего для людей с таким блестящим прошлым просто нет. Если хорошо вглядеться в испещренные морщинами лица можно узнать среди них и известных актрис, и именитых режиссеров. Казалось бы, ведь совсем недавно они блистали на сценах театров и на экранах телевиденья. И казалось, что слава и красота их вечна. Но цветы завяли и их выбрасывают…
Книга наполнена мудростью, неспешными раздумьями и воспоминаньями. Но не обошлось и без любовной линии. Очень хорошо описано трепетное отношение персонала к старикам, и вообще, книга, не смотря на всю меланхоличность, очень позитивная. Она оставляет в душе теплый след.

Досить цікава історія про двох актрис радянських часів, які знайшли своє кохання в особі одного чоловіка. Одна з них була дружиною, інша - коханкою. І на прикінці життя доля зводить їх обох в стінах одного будинку для пристарілих... Авторка називає "зів'ялими квітами" спогади, які треба викидати, мені ж цими квітами здались дві головні героїні... Не скажу, що читала на одному подиху, не скажу, що книга переповнена інтригою, але читалось легко і не вимушено. Мова хороша, текс поділений на окремі розділи. Можу сказати, що для мене це книжка для одного разу, перечитувати я її не буду.

Зів’ялі квіти – це те, що не можна тримати ані вдома, ані в душі! їх треба безжально викидати, навіть якщо вони гарні й ще мають вигляд справжніх, свіжих.
Чи спроможні ми назавжди відкинути болючі спогади, погані думки та відкрити душу новим емоціям? З одного боку, молодь намагато спокійніше ставиться до різноманітних невдач, таких як нещасне кохання, негаразди на роботі тощо. Бо відчувають, що все ще буде, все попереду, бо не знають, скільки ще бід та страждань готує ім доля. З іншого боку, літні люди розуміють, що все можна пережити, що з кожної ситуаціі треба насамперед виносити цінний життєвий урок та накопичувати досвід. То що ж ми маємо? Молодь живе надіями та планами, а життя тим часом минає, як правило, залишаючи наші плани нездійсненними...а старі живуть спогадами, тим минулим, що краще за теперешні дні, невгомовний рух і даремні сподівання.

Світ театру та кіно - особливий прошарок суспільства, де чого тільки не буває. Це лише на обкладинках модних журналів ми бачимо посмішки, красу, стиль, щастя...а за лаштунками - інтриги, заздрість, ненависть...Проте це не новина.

Читачу дається можливість подивитися на власні очі, як доживають свій вік ті актори, що вже нікому непотрібні, ані глядачу, ані родичам, що найстрашніше. Тому вони й опиняються у так званому Будинку, де продовжують вести себе як прими та незгаслі зірки. Це страшно, дуже страшно! Про них згадують лише на свята, коли спонсори привозять черговий пакунок цукерок чи модні журнали. Проте побалакати нема з ким, просто згадати та знов прожити найщасливіші моменти життя та слави. Бо кожен з них вартий уваги, в кожного була цікава і складна доля...

Дві акторки, Едіт Береш та Леда Ніжина...Дві жінки одного чоловіка. Чоловіка на ім'я Лебідь. Вони обидві вже на порозі кінця. Що їм ділити? Вже нема Лебідя, нема слави, їх майже ніхто не згадує, хіба тільки про них можно прочитати в енциклопедії. Проте жодну не відпускає почуття туги та невомовного жалю. Вони не знають, що живуть зовсім поруч, в тому Будинку. Вони ніколи не бачили одна одну, але пам'ятають все...

Треба всі емоції, як ті зів'ялі квіти, викинути, залишити в минулому. Навіть наприкінці життя можливе очищення та позбавлення від смутку. Яку дорогу обере кожен?

Тема интересная, аннотация завлекающая, но подача не понравилась. Как-то очень отрывисто, скачками, кусочек воспоминаний одной актрисы, кусочек - другой, все это перемежается историей жизни медсестры дома престарелых. И все бы ничего, но вставки наподобие "а далее автор прервется", "автору совершенно не даются постельные сцены", "что автор узнал от Стефки" мешают проникнуть в книгу, вжиться в нее, представить себя одним из героев.
Старость не радость... У детей своя жизнь, свои дети, старики же с каждым днём все сильнее ощущают свою никому не нужность (зачастую мнимую). Ни дом, ни огород, ни телепередачи их уже не радуют.
Что уж говорить о стариках, вынужденных доживать свой век не в кругу близких родственников, а среди равнодушного медперсонала, в чужих стенах! А если это пожилые с насыщенным прошлым, известные люди, которым раньше чуть ли не поклонялись... Грустно. Но эта книга не выдавила ни слезинки, не получилось прочувствовать ее.
Если говорить об объеме, то это даже не книга, а зарисовка какая-то, рассказ.

Мега крута книга! Зайшла на УРА!!!

Зорі зійшлися і книга зачепила «за живе».

Як рідко ми цінуємо моменти життя, як робота проганяє сили боротися за Щастя! А тут Ірен вдалося легким розчерком пера пройтися по серцю.

Події розгортаються в будинку для старих кіношних акторів. Туди звозять причетних до кіноіндустрії героїв. І тут починається головна інтрига – Едіт Береш (який псевдонім , на хвилиночку!). Так от, жінка - легенда, жінка - ідол!!! Перед якою відчинялися всі двері. Для якої не було меж. Вона могла дати ляпаса генералу і жити далі!
І ось, ця жінка – легенда має і своє кохання.

Ну, дана Історія не залишить нікого байдужим.

БРАВО РОЗДОБУДЬКО! Респект і Повага!

Именно так переводится на русский язык название книги, есть она и на русском языке Ирэн Роздобудько - Увядшие цветы выбрасывают .
Книга-жизнь, книга-воспоминание, книга-потеря. Это книга о любви, но не о всепоглощающей страсти, а просто о любви, двух женщин которые любили одного мужчины, И о том что наша жизнь очень не предсказуема.
Эдит Бериш и Лада Нежная что их связывает и что разъединяет? Все очень просто любовь к мужчине, одна его жена другая любовница, а встреча их произойдет очень банально в доме престарелых для актеров театра и кино. Грустно.....