Жарт. Із життя психів

Я не знаю, що таке щастя проте шукаю його. Треба ж мені бодай що-небудь шукати. Я йду до нього, повільно, навмання, малесенькими кроками, проте йду. Я вже знаю, як треба існувати поруч із ним. Просто. Я навіть знаю відповідь на запитання, чтому вода мокра. Тому що вона - вода.
Бачиш, як просто.
Отже, бути поруч із ним я вже можу. Залишилось тепер лише приручити...

Натовп не любить, коли на нього не зважаєш, коли чимось вирізняєшся з нього. І починає з усіх боків давити на тебе за допомоги пересічних його представників, які самі цього не усвідомлюють.
Якщо ти плюєш на колектив (...), колектив лише витреться, а якщо колектив плюне на тебе, - втопишся. Ото була б геройся смерть! Загинув у боротьбі з сірим злим тупим колективним "я".

... вона ні в чому не була впевнена, тому завжди сміялася (сміх як захисна реакція), тому її любили.

- У тебе все нормально, доцю? - мама стривожено дивилась на неї. Так, ма, все ОК. Лише загублений зміст життя і трішечки шизофренії.

Психіатричні лікарні гарні тим, що в них можна спілкуватися з напівматеріальними китайцями й ніхто не дивитиметься на тебе, як на психа, - ти і так псих.

Я дуже, дуже не люблю, коли падають люстри.

Певне відхилення від норми і є норма. Інакше не існувало б мистецтва.

Він був потрібніший, ніж повітря... Він узагалі був потрібною тваринкою, та от приручити його не таланило.