Жарт. Із життя психів

Я не знаю, що таке щастя проте шукаю його. Треба ж мені бодай що-небудь шукати. Я йду до нього, повільно, навмання, малесенькими кроками, проте йду. Я вже знаю, як треба існувати поруч із ним. Просто. Я навіть знаю відповідь на запитання, чтому вода мокра. Тому що вона - вода. Бачиш, як просто. Отже, бути поруч із ним я вже можу. Залишилось тепер лише приручити...

Натовп не любить, коли на нього не зважаєш, коли чимось вирізняєшся з нього. І починає з усіх боків давити на тебе за допомоги пересічних його представників, які самі цього не усвідомлюють. Якщо ти плюєш на колектив (...), колектив лише витреться, а якщо колектив плюне на тебе, - втопишся. Ото була б геройся смерть! Загинув у боротьбі з сірим злим тупим колективним "я".

... вона ні в чому не була впевнена, тому завжди сміялася (сміх як захисна реакція), тому її любили.