Let my people go

В цій книзі так багато пафосу і політики, що я навіть не знаю, як її оцінити. Звичайно, з позиції нашого 2017 року говорити про ті події вже можна інакше, але я ніколи не оцінювала їх так, як авторка. На мій погляд, вона так перевищує цінність всього того, що тоді відбувалось!

В цю осінь остаточно завершився 13-літній процес консолідації української політичної нації

Та пробачить мене пані Забужко та решта тих, хто в це вірить, але цей процес ледве-ледве почався в 2013 та й то! Немає гарантій, що через 10 років значення цього всього буде зовсім інакше. Нічого тоді не почалося. Так само як здавалось, що щось почалось в 2013, а на ділі люди якими були, такими й лишились, а ті проблеми, що в Україні, просто набувають нових масштабів.

Українська політична нація вийшла на світ - нага, переможна й прекрасна, як Свобода на полотнах романтиків

- Голосно, пафосно, красиво, але... Хтось в це вірить? Звичайно, є чимало світлих думок, котрі справді підтверджують дійсністю, але вцілому книга справила дуже суперечливе враження. При цьому авторка сама признається, що була на тому майдані лише двічі, впевнена, що вона брала участь у всьому цьому, можливо, інакшим способом, і книга, написана нвдовзі після всіх цих подій - це емоційний трактат, створений на емоціях, свіжих враженнях. Я теж коли 2013 року була на майдані, була сповнена таких думок, в котрі зараз мені досить важко повірити. Що не міняється, так це інформаційне поле битви.

Інформувати про нинішню українську драму на підставі російських джерел - то приблизно те саме, що описувати Рух Опору за протоколами гестапо.

Оскільки ця книга чисто політична журналістська робота чи то есе, я вважаю неможливим виставлення будь-яко¡ оцінки, бо це залежить суто від політичних вподобань читача. До речі, це перша книга в моєму спискові без оцінки. Оксана Стефанівна веде сучасний варіант ''Літопису Самовидця'', а по-іншому, методично занотовує бурхливі поді¡ першого Майдану, чи то як ми вже зрозуміли, першого сплеску суспільства, репетиці¡ Майдану - 2014. В кожного свій погляд на под¡ , тому уникну політичного складника твору, аби не розводити дискусій. Скажу про інше. Цей твір нагадує мені за тематикою ''Записки самасшедшего'' Л.Костенко з тією різницею, що пані Ліна подала нам ширшу картину крізь призму бачення простого люду й наголосила, що незважаючи на хороші іде¡ й помилкового відчуття перемоги, вийшло так, що зашвидко до цього слова додався префікс псевдо-, а люди лишились ''помаранчевими верблюдами'', оскільки дурити народ - це ''священне'', безапеляційне право будь-яких політиків. Не дарма Євтушенко писав, а Малінін згодом співав

Дай Бог не вляпаться во власть...

Хоча я надто вдарилась в цю небезпечну дискусію. Отже, мені з-поміж усього тексту не сподобалось відчуття того, що пані Оксана рекламує сво¡ твори, нвбито випадково, зовсім ненавмисне, зсилаючись на них. Зовсім недоречно, наприклад, згадуються сумнозвізні ( для мене, бо подібне я не переварюю) ''Дівчатка'' й роздуми ( теж безпідставні в даному випадку) про еротичний складник жіноцько¡ зради з прозорим натяком на твір попередника, а саме "'Неточка Незванова'' Достоєвського . Також, вибачте, але я вважаю, що при всьому патріотизмі та намаганні донести правду ( не забуваймо, що в кожного вона своя!) до світу, не можна судити так однобічно. Бо треба розуміти , а теперешні поді¡ це довели, що укра¡нське суспільство зовсім не суцільно укра¡нське, а неоднорідне, безсоромно різне, що одразу кидається у вічі. І це наша історична дійсність. Держава, признаймо це, складалася, зшивалася з різних, різнобарвних, неоднакових шматків ткані, що рано чи пізно повинно було виявитись. Суспільство вибухло гнівом, але цей вибух перекрив вуха. Воно стало глухе, з того й почало голосно розмовляти і зовсім перестало чути у цьому гамірі одне одного. З цього почалась трагедія внутрішнього розколу, суцільного неприйняття. Знов ж-таки вбережуся від оцінки подій на політичному колі, тим паче, що за часи Померанчово¡ революці¡ була надто маленькою, аби пам'ятати та тверезо аналізувати поді¡ .