Воццек

(Укр.) Не моє. Не зайшло, не зачепило, не зворушило… Потік авторської свідомості пронісся повз мене, лише злегка хлюпнув в мій бік, і залишив в пам'яті якісь каламутні калюжи. Психоделічна проза, на мою думку, торкає лиш тоді, коли викликає якийсь особистий глибинний відгук у вигляді чи то забутого спогаду, чи неясного клаптика сновідіння. Літературна гра теж досить цікава штука, пікантна прянощ до основного сюжету. Але приправи, навіть найвишуканіші, - добрі у розумній кількості. А тут же і сюжету як такого - три жалюгідних застиглих макаронини, покритих щільною високою купкою усіх можливих і неможливих спецій. У підсумку маємо гримучу та ядучу суміш, яку мій мозок перетравлювати відмовляється. І це, незважаючи на громіздку і дуже схвальну передмову Марка Павлишина, і теж схвальну і не менш громіздку післямову Лідії Стефанівської, а ще є ціла купа розгорнутих коментарів від Володимира Єшкілєва, що щедро розкидав їх по всьому тексту. Як на мене «їстівніше» текст від цього не став. Хоча й став у півтора рази довшим. Все ж таки писався цей твір (на мою думку) не стільки для широкого кола читачів, скільки для вузької літературної тусовки, представники якої тут і себе впізнають, і якісь значущі події згадають, і по місцях «бойової» слави подумки пройдуться. Можливо, саме тому багатьом з них це все так сподобалося. Але вибачте, мої улюблені Юрій Андрухович і Оксана Забужко, чиї хвалебні відгуки теж є в цій книзі, краще вже я що-небудь саме ваше почитаю, зі свіженького ...

(Рус.) Не моё. Не зашло, не зацепило, не тронуло… Поток авторского сознания пронёсся мимо меня, лишь слегка хлюпнув в мою сторону и оставив в памяти какие-то мутные разводы. Психоделическая проза, в принципе, попадает в струю, лишь когда вызывает какой-то личный глубинный отклик, какое-то воспоминание или напоминает какой-либо смутный обрывок сна. Литературная игра тоже довольно занятная штука, пикантная приправа к основному сюжету. Но приправы, даже самые изысканные, - хороши в меру. Здесь же и сюжета как такового – три жалких застывших макаронины, покрытых плотной высокой горкой из всех возможных и невозможных специй. В итоге имеем гремучую и ядренную смесь, которую моё восприятие переваривать отказывается. И это, несмотря на громоздкое и очень хвалебное предисловие от Марка Павлишина, и тоже хвалебное и не менее громоздкое послесловие от Лидии Стефановской, а еще есть куча кучная развернутых комментариев от Владимира Ешкилева, щедро разбросанных по всему тексту. Как по мне «съедобнее» текст от этого не стал. Хотя и стал больше. Всё-таки писалось это произведение (по моему мнению) не столько для широкого круга читателей, сколько для узкой литературной тусовки, представители которой здесь и себя узнают, и какие-то значимые события вспомнят, и по местам «боевой» славы мысленно пройдутся. Возможно, именно поэтому многим из них это всё так понравилось. Но простите, мои любимые Юрий Андрухович и Оксана Забужко, чьи хвалебные отклики тоже есть в этой книге, лучше уж я что-нибудь именно ваше почитаю, из свеженького…

Я вже не сподівалася зустріти такого автора, таку особистість в українській літературі. Чому так запізно, авжеж написане це 13 років тому? Та все, кажуть, приходить завчасно... Що я можу додати до "аллілуйя" крититків та шанувальників, до порівнянь із Набоковим та "подобрєвшим" Селіном (для яких, на відміну від Іздрика, сюжет мав першечергове значення )?.. Так, там є ці багатоповерхові "набоківські" речення, вишуканість словесних обертів, що українською - прекрасні до запаморочення. Відвертістю же, направленністю жанра я би порівняла Іздрика з Бергбедером та Уельбеком, але за мовними обертонами він - вищий...

Сюжет "Воццека" - кохання. Життя та біль кохання, життя та біль душі, необхідність життя тіла та співіснування душі з ним. Вмирання кохання, вмирання духа, відродження його... А як описати словами життя духа, почуттів, ємоцій, коли "слово изрєчьонноє єсть ложь" ? Іздрику, дивним чином, це вдається. Це твір Майстра. Красивий та чуйний.